****
КИРИЛИЦЯ
ще рано для
такої холоднечі
і рано
покидати ці міста
давай приїду
в гості хоч на вечір
а ні – то
напишу тобі листа
ось аз і
буки просяться у руки
і лампочки
напружено горять
бо не знайти
тепер за довгим звуком
загублену
поміж рядками ять
бо хтось
утретє стукає у двері
та я нічого
більше не боюсь
і вперто
гасне гасне на папері
іще малий чи
вже великий юс
та поки
вітер донесе чернетку
пожовклу
ніби давні письмена
від нас обох
неначе від абетки
залишиться
лиш літера одна
****
БІБЛІОТЕКА ЯРОСЛАВА
сказав – «до
осені далеко»
хоч
залишалось кілька днів
і зникла
враз бібліотека
а з нею зник
увесь архів
а з ними
хроніки потопу
які не
записав ніхто
і давній
київський літопис
на сторінок
приблизно сто
неначе ось
та ще не скоро
земля почує
знову сніг
і облетять
із осокорів
пожовклі
житія святих
і тільки
десь на попелищі
пророцтво
буде як здавен
що ми
зустрінемось колись ще
між інших
прізвищ та імен –
у
книгосховищі столиці
де чути
привидів ходу
стоять дві збірки
на полиці
отам у
першому ряду
****
ця квартира
стародавня
подобово чи
навічно –
ти була тут
з ним у січні
і ще раз –
посеред травня
а тепер за
більшу плату
в ній сама
заночувала -
відімкнувши
всі сигнали
в плед ховаєшся
кудлатий
власниця
вернеться рано –
тільки встигнеш
взяти нишком
ще тоді
забуту книжку –
том флобера
з-під дивана
****
ти встигла
витерти сліди
та їх на
світлі видно досі
немов
холодна рання осінь
захоче ними
йти сюди
і за хвилину
або п’ять
долаючи
найменший спротив
нестерпно і
безповоротно
слова на
вітер полетять
але
врятується усе ж
зненацька
вихоплена з літа
остання
буква алфавіту
з якої ти
себе почнеш
****
БОГДАН-ІГОР
там
ратуша спить і хропе монотонно
і рипають
засуви кованих брам
там
вкотре воскреслий письменник антонич
дорогу
вночі переходить котам
і місяць
пливе у замерзлих калюжах
і ліжка
вузького скрегоче капкан
та тим
що заснули у ньому подружжям
байдуже хто
шастає – ігор богдан
почують
крізь сон як судомить навпроти
і світло
залишать – і буде воно
лиш
п’яний дітвак що іде через полтву
задивиться потай на їхнє вікно
****
MARINE
берега
обітований край
човен
надувний стоїть близенько
курячих
богів і мушель жменька
бежеві
рожеві – вибирай
невідома
жінка тут сидить
дивиться
собі на скель уламки
на обабіч
кинуті в’єтнамки
ті що в море
відпливуть за мить
то немає
вітру то вже є
і здіймає
вгору мов знамено
цю її
спідницю як у мене
це її
волосся як моє
чорно від
засохлих кураїв
чорно в небі
та незрозуміло
чи вона
півсонця затінила
чи воно
затьмарило її
****
отам на
ольгинському мості
гнідому від
нічної мряки
де за старі
нічийні кості
гризуться
вуличні собаки
о п’ятій або
тільки третій
коли тобі
чомусь не спиться
і тінь твоя
по парапету
повзе поволі
як лисиця
і зиркають
якісь древляни
на тебе
потай з того боку
і через це
стає багряна
ріка холодна
і глибока
та поки
жовтий місяць ніби
тарілка
котиться по небу
здається що
маленький німбик
над головою
сходить в тебе
****
ще спека не
зняла свою облогу
і дим лягає
низько до землі
але ніщо не
збудеться із того
що снилося у
серпні на іллі
лиш вітер
скаламутить сонну воду
важку від
перевернутих човнів
і перша вже
осіння прохолода
осяде й
заіскрить на глибині
а телефон з
луною в ньому – «хто це?»
що випадково
випав із руки –
останній
потопельник в цьому році
занесений у
метрику ріки
****
КОВЧЕГ
в милості
або погорді –
місця більше
не знайти –
пораховано
всі морди
пораховано
хвости
пахнуть
сіллю манускрипти
тихо гупають
серця –
я зостануся
тут жити
може навіть
до кінця
а коли в
годину смути
дощ
вперіщить як з відра
всі
зачиняться каюти
голос мовить
що пора
згасне
світло як належно
і залишиться
одне –
досипати ніч
безмежну
що ніяк не
промине
і стає ще
дальшим вирій
і заплутаною путь
лиш до ранку
сняться звірі
а прокинуся – втечуть
****
оце і є моя
зупинка серця –
кінець зими
і воскресіння світу
і синь така
довкола аж здається –
що це вода а
не ранкове світло
понурі звірі
вистрояться чемно
щоби втекти
і врятуватись щоби
і тінь
ковчега – згорблена і темна
впаде на
неприкаяну хрущобу
на тарілки
що не помиті досі
на кинуту в
куток товстенну книгу
і я відчую
шкірою й волоссям -
нарешті
починається відлига
нарешті буде
все – і клич сирени
і сон що
снився сорок днів до того –
неначе ти
прийшов сюди по мене
та
запізнився й не застав нікого
****
ОДИНАДЦЯТА ЗАПОВІДЬ
там де синій
вогник газу
гасне
скільки не пали
де колись з
тобою разом
ліжка совали
й столи
де тепер
мені і чаю
не наллє
твоя рука
лиш малюнки
вицвітають
на немитих
тарілках
і коли
раптовий розпач
стисне горло
обома
світло
кинеться урозтіч
вдарить в
голову пітьма
та усупереч
печалі
слово схоже
на «забудь»
на вікні мов
на скрижалях
всю горітиме
добу
і вагон
метро що рушив
щойно на
самому дні
вдвох захопить
наші душі
а відпустить – по одній
****
ця нова радість вже біля порога
аж образи
світліють на стіні
хоча ми
домовлялись що нікого
не пустимо
до нас на вихідні
он у кутку
лежить замерзле сіно
і тане за
щокою шоколад
коли забуте
радіо у сінях
щохвилі
прогнозує снігопад
коли уже
мете з усього дуру –
лиш видно як
за хатою зника
зсутулена
засніжена фігура
останнього в
селі колядника
і може через
це в пітьмі студеній
де і
годинник ходить навпаки
я так
стискаю правий безіменний
твоєї вдвічі
більшої руки
****
і не
належить жодній даті
день
неподільний на хвилини
де сонце
голови патлаті
випалює до
волосини
де між
глухого очерету
відбившись
від людської зграї
видніє наче
в небо вперта
маленька
церква миколая
і шарпають
вітри фанеру
і водять
хвилею рябою
а десь під
нею краснопери
загублені як
ми з тобою
але коли
промовлю – «отче»
водойма хижа
і глибока
заллє мені
по вінця очі
солодким
виноградним соком
і полетить
на дно озерне
каблучка з
каменем прозорим –
якщо вода її
поверне
тоді ми
знайдемося скоро
****
загублена
околиця без назви
паркан який
ще трохи і впаде
три хати на
село з твоєю разом
і тільки
вітер ходить де-не-де
то стихне то
зачепить випадково
тебе сухим
бадиллям за рукав
неначе
нагадати хоче знову
обітницю
якої ти не дав
і мабуть
через це і я не вірю
що близько
зустріч і коротший день
коли ти там
блукаєш по подвір’ю
і яблука
ховаєш до кишень
і що
торішній осені у спротив
врятує лиш
твоє або моє
мовчання що
на тому боці дроту
ні золотом
ні сріблом не стає
****
сукня кольору корала
з квітами на рукавах
я її не одягала
вже напевно років два
або довше – неважливо
головне - годин за п’ять
буду гладити сонливу
моря київського гладь
у найдовший вечір липня
станеш ближчим за усіх
поки тепла глина липне
до подолу і до ніг
а не схочеш може раптом
– то й не треба – ні то ні –
хоч побудеш старшим братом
нерозважливій мені
вщухне пляжників навала
що там далі – все одно –
чи початок без фіналу
чи слизьке бетонне дно
сонце вирине зі сходу
і запалить мов свічки
сосни що зайшли у воду
як і ми – по кісточки
****
з якої
радості мені
сидіти вдома
якщо
неправда у вині
давно відома
заопівнічний
телефон
завиє – «хто
ще»?
а потім
звідкілясь циклон -
по мертвій
площі
по звалищах
і пустках теж
твого району
де ти
освячений живеш
ім’ям закону
де на льоту
таксі зітре
зірки й
будинки
немов
трикрапку і тире
внизу
сторінки
а золотий столичний
смог
що сліпить
очі
такий святий
як ми удвох
цієї ночі
****
нехай мине
тепер або ніколи
а сни нехай
не сняться взагалі
бо жодних
шансів вийти з цього кола
і всі
причини будуть замалі
заплющу очі
хоч не можу спати
щоб уявити і
забути теж
як ти десь
там у себе у кімнаті
дві подушки
під голову кладеш
і верхнє
світло шкіриться червоно
і хтось із
ким сьогодні ділиш все
твій чай
який ще мить і охолоне
назад у
темну кухню віднесе
лише дерева ззовні
твого дому
стоятимуть
до ранку у вікні
неначе ти
забув через утому
сказати щось
комусь або мені
неначе десь
під рейками трамваїв
в передчутті
тотального зеро
поволі але
вперто проростає
зелена гілка
першого метро
****
пусті ряди
нічного стадіону
де я іще ніколи
не була
гойдає вітер
падає корона
а пасмо
примерзає до чола
хоч мерзнуть
пальці і довкола голо
та нам з
тобою майже все одно
бо слів нема
і обпікає горло
удвох
розпите з горлечка вино
бо можна все
або уже нічого
крім цих
ковтків або іще оцих
і пізній
сніг кружлятиме так довго
допоки
зникне в лавах запасних
допоки під
товстенним шаром льоду
проступить
труп футбольного м’яча
і ти не
зможеш у таку негоду
забрати руку
із мого плеча
і тільки
раптом гострий звук нізвідки –
неначе десь
у сховищах зими
зникають по
одному горе-свідки
такі ж
невипадкові як і ми
****
дорога край
озера – аж до вокзалу
вздовж пляжу
де падає температура
і хвиля
висока змиває помалу
замерзлий
пісок із розбитого муру
учора тут
знов не вщухала завія
а нині від
неї немає і сліду
лиш сніг
осідає так важко на віях
що чую -
нікуди тепер не поїду
лиш множаться
знаки порожнім пероном
і можна їм
вірити або не варто
та перші дві
цифри твого телефону
збігаються з
номером мого плацкарту
розсиплеться сонце по втомлених лицях
аж хтось
незнайомий покличе – «наталю»
я майже
дійшла та яка вже різниця
якщо ти ще
далі якщо ти ще далі
****
цю скляночку дешевого питва
ковтай до дна і не розхлюпуй душу –
нехай минуле зникне на раз-два
як тільки поїзд обережно рушить
протиснешся крізь тамбурний димок
притиснешся чолом до краю шиби
і випірнувши зі своїх думок
побачиш що таки вагоном схибив
старий плацкарт тріскоче і гуде
аж важко прислухатися до серця –
воно зненацька випаде з грудей
і на друзки маленькі розіб’ється
а те що буде – як не солоди –
непевне мов попутниці-сусідки
мов подорож з квитком хтозна-куди
і паспортом уже не знати звідки
****
БЕЗДІТНА АННА
отак
зізнаєшся і ти
аж на
святвечір
про те що
більше не втекти
від
порожнечі
про сніг що
випаде от-от
мов зуб
молочний
і те що нам
нових щедрот
не вділять
точно
і там де я
проллю кагор
умить
постане
недобудований
собор
святої анни
дзвіниця
прибрана до свят
і хрест
ліворуч
і ще дитячий
самокат
забутий
поруч
і знак згори
чи навпаки –
його немає
лиш ходять
десь колядники
а нас
минають
****
не дочитати
до кінця новини
ні світ за
очі не піти ні в гості
бо почало
сніжити лиш о шостій
а намести
вже встигло по коліна
відколи він
поїхав срібні чотки
три рази
рвались і розбилась ваза
і ковдра під
якою спали разом –
тобі самій
вузька і закоротка
а ти уже
втомилася чекати
і рахувати
дні нового посту
вдивляючись
у майже кожну постать
що ходить-бродить
тут побіля хати
і навіть
кішка не знаходить місця –
муркоче щось
і ластиться об ноги
як і тоді
коли він за порогом
через її
перечепився миску
і може лиш
тому здається грою
така помітна
і важка пропажа
що ти вже
тиждень знаєш а не кажеш
що вас
насправді троє троє троє
****
у час нічної
заметілі
ковтаючи
солоний страх
ти прийдеш
знов сюди у білім
із кимось
меншим на руках
і вітер норд
чи вітер бора
тулитиме до
узбереж
пітьму яку
не заговориш
і воду по
якій підеш
дзвеніти будуть
очерети
непристосовані
до зим
і збудуться
усі прикмети
щоб вам
залишитись живим
і тільки
блиматиме мулько
аж поки
зникне взагалі
повітряна
червона кулька
що
відірвалась від землі
****
і з вікон
дме і місця мало
і спати б
так аж до весни
але сповзає покривало
і сон
сповзає разом з ним
але земля
летить по колу
коли ти тут
на самоті
лежиш і
голкою щось коле
у вже
пласкому животі
і все не
викинеш неначе
ще
пригодиться – та кому –
тонку
сорочечку дитячу
пошиту рівно
рік тому
а сніг
незнаної породи
незафіксований
ніде
довкола дому
ходить ходить
та все ніяк
не увійде
****
жовтень
листопад і грудень
ніби об
стіну горохом
слів
лишилось зовсім трохи
ти не хочеш – то не буде
заховаю в
антресолі
іграшкову
залізницю
нам вона не пригодиться
заіржавіє
поволі
кільця диму
невагомі
чайник що
свистить на кухні
не чіпай -
хай сам ущухне
так хоч
хтось живий у домі
****
двадцяте
грудня а проте
прогнози
кажуть про відлигу
і вже не
знати – шапка снігу
на хаті – тане чи росте
і світло
ковзає руде
по іграшках
нових з китаю
котрі
приречено чекають
господаря –
а той не йде
лиш виринуть
із темноти
сліди
дитячих ніжок зранку –
мов хтось
стояв отут на ґанку
та не
наважився зайти
****
ТЕРНОПІЛЬ
ти майже
навчилась не мати потреби
у місті що
тоне в озерній безодні
і байдуже
хто ще торкався крім тебе
до каменю у
каламуті холодній
застиглі
рибалки сидять тут від ранку
але не
помітять відбитків на глеї
лиш вітер
минаючи синю альтанку
зненацька
обійме тебе з усієї
і в мить
коли зникне у тілі напруга
і страх для
якого не знатимеш слова
ти видихнеш
вперше і видихнеш вдруге
і пустишся
берега пустишся знову
****
нечутно
відчинивши чорну браму
ти вийшла з
міста і звернула вправо
і губляться
у тебе під ногами
дві вулиці –
татарська і над ставом
високий
місяць обпікає крони
і сніг
летить навспак – з долини вгору
та звірі
засинають безборонно
бо близько
час коли і їх сотворять
бо видно як
здригається навпроти
чиясь
десниця у блідому світлі
за мить
розпочинається субота
але тебе
немає ще на світі
****
тримай ножа
та не порань нікого
ніхто не
винен але винні всі
що алкоголь
вивітрюється довго
четверта
ранку і нема таксі
отам пітьма
а там – червона пляма
немовби
добрий хтось біля вікна
хапає сніг
холодними губами
коли ти
замовляєш ще вина
коли не
розібрати – втома-кома
і голос
тонший і густіший дим
ось коридор
– не заблукай у ньому
і ось
повітря – дихай дихай ним
****
із нічним
дощем на пару
в темній
кухні три на три
віє холодом
крізь шпару
крапає вода
згори
ти сьогодні
невблаганна
але винних
не знайти
і погода не
погана
а погана
тільки ти
і тому так
по-злодійськи
дзеленькоче
під столом
трьох пляшок
розбите військо
що здалось
тобі в полон
****
у ніч
грудневу – вечір пізній
візьми і
перейди за край
або замкни
замок залізний
і вже нікого
не впускай
латає сніг
на стелі діри
гарячої води
нема
мороз на
шибках і по шкірі
ну що
поробиш – це зима
а ті два
келихи сріблясті
які
розбилися в обід –
скарби
котроїсь із династій
що
закінчилась на тобі
****
задихана
після бігу
блукаєш між
берегами
аж рання
осіння крига
ламається
під ногами
аж стогне
ріка – порожня
чи повна
наполовину
і сонні
зайці тривожно
обтрушують
білі спини
і поки вода
по шию
ще можна
вдихнути тричі
а потім вона
покриє
замерзле
твоє обличчя
****
не
повернутись – хоч умри
у ніч
вчорашню
де навіть
кинутись з гори
було
нестрашно
і я тугий
відкрию кран
– віднайду
сили –
і вдарить
бризками фонтан
по кахлях
білих
а потім – з
відчаєм чи без
і майже щиро
благословлю
сама себе
на всі
чотири
так
починається зима
або застуда
і лиш вода
тече сама
кудись в
нікуди
****
чорна
п’ятниця – час для того
щоб зробити
сто тисяч справ –
спакувати
рюкзак в дорогу
подзвонити
усім хто знав
ну і
виставити на продаж
дім де нібито ще живуть
хоч у сінях
старенька одіж
скам’яніла
уже мабуть
де
вистрілюють без причини
банки в
погребі й на вікні
а на стінах
незнаним чином
сходять
написи кров’яні
що ж –
згасай в коридорі світло
не ламайтесь
в замках ключі
хай мені
вищі сили світу
допоможуть
втекти вночі
я ступаю у
мряку сиву
втім не
відаю – я – не я
крізь туман
цей іти можливо
але
вибратися – ніяк
Комментариев нет:
Отправить комментарий