АРТИКЛІ (2015, 2018)

                                                                        ЗМІСТ

 

І. VITA POETICAE
 
1. Особливості національної графоманії
2. Блиск і вбогість жіночої поезії
3. На захист творчих спілок
4. Літературна тусівка: від букви до цифри
5. Відкритий лист до Нобелівського комітету
6. Смерть силабо-тоніки
7. У темпі вальсу
8. Формула трьох «Е»
9. Життя після поезії
10. Запізніла дискусія з Гумільовим
11. Моя Цвєтаєва
12. Вступ до Скибознавства
13. Зона Федюка
14. Вісімдесятники
15. Poeta in vitro, або Fake generation
16. Єдиний мужчина в українському письменстві
17. Пастух бджіл і всі, всі, всі
18. Артиклі
 
 
 
 
ІІ. POETICA VITAE
 
1. Теребовля
2. Відомий у селі пастух
3. Буратіно і я
4. Гра в три руки
5. Мандариновий сад біля моря
6. Тернопільський педагогічний
7. Чернівецький синдром
8. Житіє богемне
9. Дві революції та одна війна
10. «Проста радість сексу»
11. A man in his late 50s
12. Велосипед лікаря С.
13. Le parole lontane
14. Художник Ігор Шуров
15. Моє затворництво

 16. Моя донька, моя Марина 

17. Підгора

18. Тринадцять фактів про мене
 

 

До другого тому вибраного Наталії Пасічник увійшли літературознавчі (Vita Poeticae) та автобіографічні (Poetica Vitae) есе, написані впродовж 2007—2021 років. За побажанням автора деякі тексти стануть доступними для прочитання пізніше. Для широкого кола читачів.

 

І. VITA POETICAE

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГРАФОМАНІЇ

 

   Існує повір’я, за яким український графоман (якщо він - поет) пише пафосні силабо-тонічні вірші, обрамлені дієслівними римами. Коли ж йому пощастило менше й він став прозаїком, то його опуси стосуються як не стражденної української історії, то вічної сільської проблематики.

   Проте щороку з’являється все більше ознак того, що графоманія встигла проникнути й до замаскованих рядів письменників-авангардистів-модерністів-верлібристів та іже з ними. Переодягнувши вишиванку на щось космополітичне, вона стала ще небезпечнішою. Тепер навіть довести важко, що маємо справу не з унікальним зразком футуристичного письма, а зі звичайним бездарним текстом. І як тут не згадати відому фразу радянського генсека Хрущова, яку він мав необережність кинути на зустрічі з літераторами та художниками: «Теперь вот этот Неизвестный нечто неизвестное выставил. И думает, что он теперь известный. Эти скульпторы, по-моему, медиумы. Вот он написал, вылепил, создал, а мы ходим и не понимаем: что это? Следовательно: мы виноваты».

   За іншим міфом, найбільшу кількість графоманів можна зустріти в Національній спілці письменників України. Аж ось і ні. За межами тієї ж спілки їх значно більше. Найчисленнішим місцем графоманського скупчення є Інтернет. Від спокуси виставити свої творіння на онлайн-осуд/схвалення відмовиться далеко не кожен. Немодно зараз писати «до шухляди», не модно… За останні роки ми отримали величезну кількість літературних Інтернет-зірок всіх жанрів. І спробуйте заперечити, що хедлайнер якоїсь мережевої спільноти в традиційних спілчанських очах є невизнаним генієм. І навпаки. Замкнуте коло.

   Що б не казали, але в графоманії є й (міфічно)позитивне. Еволюція від графомана до генія, яку проходить ледь не кожен письменник, рівноцінна еволюції людського ембріона. Як і ембріон, графоман отримує випробувальний термін (для кожного - свій), протягом якого можна перервати цю зазвичай небажану вагітність, а можна й народитися. І тоді вже начувайтеся!

   Графоманія породжує самотність. Графоманія рятує від самотності. Очевидно, це і є причиною, чому так важко позбутися маніакальної пристрасті донести свій приватний меседж до тих, хто найменше хоче його отримати. «Ми всі в своїй любові графомани» - писав поет Олег Романенко. «Ми всі в своїй графоманії маніяки» - скажу я.

   Попри те, що графоманія набула розмірів епідемії, панацеї від неї досі не винайшли. Тому, чи не краще розслабитися і подумати про щось менш духовне? Адже в письменнику все має бути прекрасним: і поезія, і проза, й біцепси.

  

БЛИСК І ВБОГІСТЬ ЖІНОЧОЇ ПОЕЗІЇ

 

   Дивні метаморфози кояться в сучасній жіночій поезії. Здається, що жінки заполонили весь поетичний простір і я не бачу в цьому нічого доброго. Тематика їхніх віршів зводиться здебільшого до кавово-ванільних сповідей та еротичних фантазій про розпалену плоть, шал і жах бажання, ритміку рухів, проникнення… Жінки довели, що пишуть, а отже, думають виключно про чоловіків. Жінки виявилися слабшими за свої пристрасті. Жінкам можна тільки поспівчувати.

   Жінку-поета легко впізнати за розставленими акцентами. У жіночих віршах кохання перетворюється на вічну війну статей зі всіма її перемогами, поразками і примиреннями. Жінки-поети ведуть військові дії лише в стінах своїх спалень, ніби бояться вийти за межі власноруч створеного простору. Ніби там, за дверима, зростає небезпека розщеплення жінки-поета окремо на жінку і окремо на поета.

   Жінка-поет наголошує на своїй жіночності, жінка-поет погрожує своєю жіночністю. Для жінки-поета жіночність – головний козир і найнебезпечніша зброя.

   Жінку-поета видає інтонація: від істеричної до поблажливо материнської. Жінка-поет знає все: за кого виходити заміж, за кого не виходити, коли краще зачинати дитину, як консервувати помідори… Проте найбільша загроза криється в тому, що жінка-поет може перетворити свої знання на вірші.

   Жінки-поети обожнюють писати про жінок-легенд. Віршовані варіації на тему загадкової жіночої душі, багаторазово переказані історії про Жанну Д’арк, Есмеральду, Офелію та Попелюшку стали невід’ємними у творчому доробку багатьох. Зрештою, кожна жінка-поет, як і її героїчні героїні, мріє про тріумфальну ходу червоною доріжкою, рясно встеленою трояндами й розбитими серцями.

   Жіноча поезія має чималу читацьку аудиторію. Можна тільки здогадуватися, що змушує її прихильників купувати поетичні збірки, відвідувати помпезні театралізовані презентації, просити автографи, дарувати квіти…

   Є жінки-поети, а є жінки поетів. Щасливі поєднання цих однаково важливих професій трапляються нечасто. От, наприклад, Анна Ахматова - поетична дружина не менш поетичного чоловіка Миколи Гумільова. «Она пишет стихи как бы перед мужчиной, а надо как бы перед Богом», – прокоментував її публікацію Олександр Блок, очевидно, маючи на увазі ранні ахматівські вірші про те, як «муж хлестал меня узорчатым, вдвое сложеным ремнем», «мне с тобою пьяным весело», «я сошла с ума, о мальчик странный» тощо. А й справді, жінки-поети - переважно чоловікоборці.

   Звісно, знайдуться розумники й запитають авторку цього опусу: «А як щодо Вас, пані?». І я посипатиму свою кучеряву голову попелом і промовлятиму ледь чутно: «Дано мне тело, что мне делать с ним?». Урешті-решт, якщо вірити священним книгам, тіло є тимчасовою оболонкою, саркофагом духу, фізичною обителлю добра і зла. Наразі моє тіло мене цілком влаштовує.

 

 

НА ЗАХИСТ ТВОРЧИХ СПІЛОК

 

1

 

   Письменник – нечастий гість у домі, а тому, коли він випадково опиниться за вашим столом, або ж у вашому ліжку, його треба вшанувати всіма можливими способами. Інакше навіщо всі ці муки творчості, вистиглі обіди, безсонні ночі, передозування алкоголю й кохання?

   Значне місце в житті літератора посідає мистецьке середовище. Творчі спілки, асоціації, угрупування, забігайлівки різного штибу, де збираються «свої» і «чужі», Інтернет… Помилково було б вважати, що такі об’єднання існують для розвитку (читайте - контролю) мистецтва тоді, коли їхнім головним завданням є створення умов для творчості і щонайважливіше - невтручання в сам процес. Уявімо письменницьку організацію, яка піклується про добробут своїх членів і не вимагає нічого, крім умовно перманентної роботи зі словом і присутності на щорічних загальних зборах – для підбивання підсумків. Організацію, яка гарантує не тільки просування творчого продукту письменника, а й проявляє елементарну турботу про його економічне благополуччя. Начитані, а тому зааанґажовані, ви скажете: «Хороший поет – голодний поет». Не поспішайте сприймати цю сентенцію буквально. Голод різним буває, не обов’язково шлунковим. Зрештою, постійні відволікання на пошуки хліба насущного навряд чи сприятимуть ґрунтовному осмисленню себе та світу.

   На превеликий жаль, у нас майже немає професійних письменників – тих, котрі після ранкової кави сідають за письмовий стіл, а не йдуть кудись на роботу. Найгірше те, що народна маса (включно із самими літераторами) вважає, що так і має бути, начебто право на писання треба заслужити й вистраждати.

   Звичайно, найкраще було би народитися графом Толстим або лордом Байроном, але якщо з родоводом пощастило менше, то порятунком має стати організація, яка, окрім мистецької комунікації та обміну ідеями, забезпечить соціальний захист письменнику навіть тоді, коли Муза пішла, а від колишньої слави залишився тільки томик вибраного. Адже, перефразовуючи Таню Малярчук, нема на все життя поезії, але на все життя є список публікацій.

  

2

 

   У 2009 році мене прийняли до Національної спілки письменників України. Удома до цього поставилися дуже прихильно, та що приховувати – на початках я й сама носилася зі своїм членським квитком, як із писаною торбою. На першому ж засіданні, приуроченому знайомству з новенькими, тодішній голова Євген Безкоровайний заявив: «Мені потрібні не генії, а ті, з ким можна піти виступити перед дітьми в школі». А професор Роман Гром’як підійшов до мене й цілком серйозно сказав: «Пам’ятайте, дівчино, літератор має бути обізнаний і з текстом, і з сексом». Друга фраза здалася мені ближчою до мого уявлення про літературне життя..

   Після остаточного переїзду до Тернополя для того, щоб не знудитися, я почала проводити в спілці зустрічі з письменниками під кодовою назвою «Літературні четверги». Чоловік критикеси Тетяни Дігай Юрій Ілліч організував відеозйомку в напівпорожній залі, де, окрім мене, гостя проекту, та ще кількох моїх студентів, нікого не було. Уже потім у нас з’явився сайт і окрема рубрика із записами цих живих інтерв’ю. «В Інтернеті ми збираємо стадіони» - відповідала я на багаторазові закиди щодо нечисельності нашої публіки.

   Якось письменник-афганець Володимир Погорецький надумав висунути мене на пост голови Тернопільської обласної організації НСПУ. Ідея, звісно, божевільна, якщо взяти до уваги ейджистські та сексистські тенденції подібних установ. Проте найцікавішою була сама передвиборча кампанія: усні домовленості, телефонні дзвінки, довгі бесіди про те, як «все обридло» й припущення «хто проголосує, а хто ні»… До висунення того разу не дійшло… Рівно за три роки я висунулася по-справжньому й так само по-справжньому програла вибори. Запропонована мною програма здалася непереконливою більшості членів спілки. На моє «Наших письменників ніхто не знає, треба їх популяризувати, «піарити»» спілчани відповіли: «Старше покоління не хоче «піаритися», більше того, воно вважає піар аморальним!». Після такого було важко на щось сподіватися...

   Мене завжди дивували претензії суспільства до спілки щодо її громадянської позиції. Як тільки якась оказія, письменники, совість народу, зобов’язані сказати своє слово. У січні 2014-го мені зателефонували, щоб повідомити про позачергові збори, присвячені Євромайдану. «Прийду» - кажу, гадаючи, що збираємося через арешт вихованця ТОО НСПУ, поета Юхима Дишканта. Та вже з перших слів стало зрозуміло, що йдеться про звичайний популізм, який у вигляді «заяви письменників Тернопілля» планували опублікувати на сторінках місцевої преси: «хай горить земля під ногами Беркуту», «ми оголошуємо війну», «Україна оплакує свої перші жертви…». Коли ж заговорили про те, щоб підтримати нашого земляка, один із присутніх спілчан висловився так: «Дишкант – не член спілки, довший час мешкає в Києві, згадувати про нього в заяві не випадає…».

    Попри все, мене не покидає віра в ідею великої письменницької спільноти й бажано з вагомою матеріальною підтримкою. Якою була ця організація – питання історії. Якою вона буде – справа її теперішніх і майбутніх членів. Коли ж мені пропонують вийти зі спілки, я кажу: «Цей хрест нестиму до кінця» і на підтвердження показую членський квиток. А він завжди зі мною.

 

 

 ЛІТЕРАТУРНА ТУСІВКА: ВІД БУКВИ ДО ЦИФРИ

 

   Попри майже задекларовану самотність і умовну публічність/непублічність свого фаху, літератор має потребу бути хоч трохи причетним до якогось цеху. Наприклад, до цеху поетів, або прозаїків. І справа не лише в стадному інстинкті, духові змагання, чи елементарному бажанні бути почутим, адже інколи немає нічого ціннішого, ніж помовчати вдвох із другом по нещастю, розпиваючи свої традиційні «п’ятдесят» за пластмасовим столиком провінційної кав’яреньки.

   Рідко який письменник є членом винятково літературної тусівки. Усе залежить або від різноманітності інтересів (легко уявляю поета Анатолія Кичинського в колі колег-художників), або від місця праці (хтозна, чи не доводилося спортивному коментатору Дмитру Лазуткіну читати вірші перед боксерами). Пріоритети, звісно, кожен обирає для себе сам, проте, невідомо, що насправді краще. Так для мене всякий рядовий графоман зі своїми стражданнями чомусь зрозуміліший і ближчий, ніж представник академічного світу.

   Літтусівка як соціальне явище еволюціонує та деградує у свій спосіб. Прозаїк Анатолій Дністровий ці процеси характеризує так: «У час відсутності видавництв і блогів, зв’язок між митцями був значно тіснішим завдяки читанню текстів за пляшкою. Тепер цього нема, бо літтусівка перемістилася в мережу, у видавничі гостьові кімнати. Треба сказати, що Інтернет менше шкодить здоров’ю, ніж спілкування двох митців, скажімо, у 80-х чи 90-х, яке завжди несло загрозу запою. Тобто «доелектронна» богема була дуже алкогольно-заангажованою…».

   Фейсбуччина не тільки дала прихисток літературним переселенцям, а й стала для них своєрідною трибуною. Поділитися щойно написаним, пожалітися на нелегке письменницьке життя, поскандалити, просто нагадати про себе – все це нескладно зробити, не покидаючи нагрітого письменницькими мріями та амбіціями крісла. З одного боку, оцифрування літтусівки зменшило її фізичну мобільність, а з іншого - збільшило мобільність творчу. Сьогодні будь-хто має змогу засвідчити схвальним коментарем появу шедевру, що його літератор легкою рукою опублікував на своїй Інтернет-сторінці. 

   Можна довго сперечатися про спілкування/співжиття письменників онлайн, зважувати на шальках терезів: що краще: поцілунок чи лайк, синяк під оком чи розфренд, відмовлятися від чогось одного на користь іншого… Проте, як свідчить мій приватний досвід, після багатолітнього перебування у віртуальному письменницькому середовищі гримнути дверима якоїсь соціальної мережі дуже важко. Особливо, якщо піти нікуди.

   Щороку я спостерігаю як різні літтусівки з’являються, зникають, перероджуються, подекуди змінюючи іменний склад. Очевидно, не за горами той день, коли «своїх» серед цих облич знайти буде неможливо. Не знайти – й не потрібно, адже цитуючи поета Тараса Федюка:

«…що мені врешті треба

я уже був удвох

я уже був у зграї

тих хто за чорним гаєм…

тихо собі ступаю –

кроки рахує Бог

пальці свої замерзлі

вслід мені загинає».

 

 

  

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО НОБЕЛІВСЬКОГО КОМІТЕТУ

 

   Шановні члени Нобелівського комітету, шановна громадо. Давно-давно, у сиву минувшину мені вистачило сміливості написати тремтячою рукою послання з декількома запитаннями щодо порядку висунення на премію, купити марку в районному відділенні пошти й надіслати тричі перехрещену (на щастя) бандероль у Швецію. На відповідь я не дуже й сподівалася, але вірила, що прізвище Пасічник запам’ятають, і це позитивно вплине на мою літературну долю. І ось настав день, коли листоноша вручила мені подовгастий конверт із самого Стокгольму. Тепер він лежить на дні коробки з моїми юнацькими рукописами. Виявляється, якихось десять років переді мною такого ж листа отримав Поет в законі Роман Скиба. Тобто можна говорити про усталену традицію листування українських письменників з Нобелівським комітетом.

   Нобель і Україна – чи не найболючіше питання літпроцесу. Час від часу з’являються сміливці, які обіцяють привезти премію на нашу багатостраждальну землю. Час від часу когось та й висувають. Подальші дискусії зводяться до одного – чи достойний обраний кандидат представляти вітчизняну літературу? До уваги беруть геть усе: політичні погляди, незаплямованість/заплямованість репутації, актуальність творчого доробку в контексті світової економічної кризи тощо. Здавалося б, номінація літературна, а вимоги – вселюдські. Доходить до того, що висунути немає кого – то комуністичні переконання письменника муляють око, то непевне «обліко моралє», а то й провінційність, хуторянство написаного.

   Письменник Юрій Винничук у статті «Сон рябої кобили про Нобеля» і собі долучився до нобелівського питання: «Бо що таке поет, який отримав Нобеля? Це поет, який ще до лауреатства видав зо два-три десятки збірок поезій і поем. Наголошую: поем! Чи багато відомо вам поем, написаних нашими поетами? Про жалюгідну кількість збірок узагалі мовчу. Окрім того, в кожного з лауреатів був великий послужний список перекладів із різних мов. А ще – есеїстика, драматургія, проза. А ще – редагування часописів та альманахів, видавнича діяльність, творення словників та енциклопедій. Зазвичай кожен нобелівський лауреат – це людина-оркестр…».

   Запропоновані Винничуком вимоги до претендента на найвищу літературну відзнаку нагадують здогадки побутового характеру, оскільки в офіційних вимогах Нобелівського комітету ні про кількість книжок, ні про їхню публікацію іноземними мовами, а тим більше про роботу письменника у всіх літературних жанрах не написано (можу показати згаданого на початку листа). Мабуть, тому наші, обнадієні відомим містифікатором літератори дбають різними способами про те, щоб їхні твори хтось там якось переклав. Про якість перекладу, ясна річ, не згадується. Головне – донести меседж до вітчизняних читачів і колег по цеху, що їх за кордоном нібито знають і нібито навіть читають.

   Часто доводиться чути, що в нас немає поетів (а мені йдеться саме про поезію, за прозу хай вболівають прозаїки) світового рівня. Можна згадувати шістдесятників, називати вісімдесятників поіменно, стверджувати, що дев’яності - це взагалі розквіт усіх можливих стилів та напрямків, захищати вже не таких юних двотисячників - безуспішно. Таке враження, що літературна спільнота потрапила під вплив невідомого шарлатана, який зумисне вводить в оману й нав’язує подекуди примітивні зразки поетичного слова. І коли цьому настане кінець – невідомо. Ось тому на тлі такого прогресуючого занепаду українська Нобелівка стає чи не єдиною панацеєю для порятунку поезії, для порятунку людства, для спасіння однієї доброї беззахисної душі врешті-решт. І я не жартую.

  

СМЕРТЬ СИЛАБО-ТОНІКИ

 

    Багаторічне протистояння римованої та вільної поезії викликало не одну суперечку, не одну віртуально-реальну бійку, проте, ані чиєюсь перемогою, ані перемир’ям між диспутантами з обох боків поетичної барикади не увінчалося. Ходять чутки, нібито силабо-тоніка віджила своє і популярна лише серед графоманів та політичних агітаторів. Ходять чутки, нібито світова поезія давно відмовилася від класичних форм і перейшла винятково на верлібр, і, можливо, саме з цієї причини українські поети досі невідомі широкому загалові. Де істина, не знає ніхто, але її продовжують шукати.

   Письменник Юрій Винничук і собі підливає масла у вогонь: «Афористична поезія Ліни Костенко та Бориса Олійника – це продукт винятково для домашнього вжитку, як і Руданський, Щоголів, Сосюра чи Симоненко. Адже проблема ще й у тім, що західні перекладачі давно не римують, а перекладають ритмічною прозою. Відтак спробуйте ці вірші прочитати, переставивши слова, аби зруйнувалися рими, і подивіться, що з них залишається. А залишається пшик».

   Винничук – прозаїк, а тому я дозволю собі припустити, що не відає про деякі тонкощі поетичного ремесла. Математичний закон, за яким від зміни місць доданків сума не змінюється, діє і в літературі (підтверджено експериментально на прикладі згаданих авторів). Зрештою, навіть заримована публіцистика, на яку натякає Винничук, міцно вросла у пам’ять читача саме завдяки формі, ритміці, ефекту мантри. Жоден вільний вірш на таке просто не здатний.

   Верлібрист у минулому Тарас Федюк стає на захист силабо-тоніки: «Верлібр пришвидшив загибель поезії в Європі і хоче це зробити в усьому світі. Зникли сакральна таїна рими, ритмічні переливи, музика врешті-решт… Верлібр, названий Бродським «вином без пляшки, просто плямою на скатертині», верлібр, названий Фростом «грою в теніс без сітки», заполонив світ, нівелювавши особливості національної версифікації… Хоча одразу хотілося б сказати, що й у верлібровій поезії є вершинні досягнення, щоправда, як на мене, радше всупереч, аніж завдяки».

   Сучасна поезія мультикультуралізується, трансформується у набір легко впізнаваних символів, і не обтяжений законами та правилами верлібр тільки сприяє цьому. Очевидно, всесвітня втома наклала свій відбиток і на вірші, бо, справді, про що не написано, кого не оспівано? Інколи силабо-тоніка нагадує ходіння лабіринтом, але тільки сліпий не здатний побачити, що з кожним кроком змінюється траєкторія шляху, змінюється сам поет.

   Польська письменниця і перекладачка Анета Камінська в одному інтерв’ю зізналася: «Я народилася запізно, щоб цінувати римовану поезію. Я її не люблю, не читаю й ніколи би чогось такого не переклала. Не тому, що складно, але для мене це - просто псування вірша. Знаю, що така поезія в Україні досі дуже поширена, але в Польщі її давно не пишуть. Польські читачі вже втратили звичку її читати. Навіть не було би для кого перекладати».

   Ось і знайдено причину, корінь зла, так би мовити. Те, що колись вважалося авторською майстерністю, нині трактують як «псування», так і не осягнувши, в чому ж полягає мистецтво версифікації. Беззастережна віра в міф, за яким рима обмежує, накладає на написане важку печать форми, призвела до ігнорування нових можливостей мови, які пропонує силабо-тоніка. І найгірше – тепер кожен, кому під силу викласти свої інтимні переживання і назвати сіє письмо віршем, вважає себе поетом. І йому вірять.

   «Поэзия должна быть глуповатой» - писав російський класик Олександр Пушкін, очевидно, маючи на увазі не форму, а все-таки інфантильність і навіть алогічність поетичного. «Глуповатой», але ж не примітивною…

 

 

 

У ТЕМПІ ВАЛЬСУ

 

   У літературному процесі є одна безконечна суперечка - майже про фізиків і ліриків. Суперечка, предмет якої нерідко служить ідентифікатором таланту для одних, і не означає нічого для інших. Суперечка про темп авторського писання.

   Наприклад, кажуть, що поет С. пише одного вірша на рік, а поет П. виходить на творчу бігову доріжку щонайменше тричі на місяць. Є й поодинокі випадки чуда, коли поетка К. йде у поетичний запій і продукує десятки віршів за ніч. Усе, як повелося, індивідуально, але виокремити певні закономірності між часовими рамками і геніальністю – святий обов’язок.

   Читачеві відомий міф, про те, що поезія - справа юних, що після сорока Муза покидає навіть найстійкіших бійців (цитуючи Ігоря Римарука, «сорок – це сором»), і в кращому випадку віршоване слово трансформується у прозове, а в гіршому – в банальне мовчання. Феномен Артюра Рембо, Михайла Лермонтова, Сергія Єсеніна, ця хвороблива пошесть «померти молодим автором» приховує в собі неабияку небезпеку для самої поезії, оскільки звужує коло тем, яких, за словами безіменного класика, і так небагато – любов і смерть.

   А ще так-звана вікова диференціація (дискримінація?), коли «пізній» піїт «ранньому» нібито поступається попри те, що, здавалося б, і техніка вдосконалилася, і образи цікавіші, і досвіду більше… Злі язики стверджують, що з віком ота невловима метафізична субстанція, душа тексту, тобто поезія, кудись зникає. І найгірше, що доволі часто – це правда.

   Інша справа – виписування як поступова або раптова втрата спортивної форми й виписування як тривале клопітке нарощування поетичних м’язів. Історія літератури знає сотню прикладів першого та майже не фіксує прикладів другого - от хіба що поет  Тарас Федюк, який в одному інтерв’ю зазначив: «Бог не дає талант назавжди. Він дає поносити. І дивиться: як ти живеш, як розпоряджаєшся тим, що дано, чи працюєш, чи не тринькаєш… Буває, що дає поносити до смерті. А бува, забирає задовго до фізичного кінця. Ходить колишній поет, пише, публікується, отримує ордени, смішить людей. Воістину, якщо Бог хоче покарати, то забирає розум. І талант».

   Темп писання поезії і прози – насправді ягоди одного поля. Пригадую випадок, коли на засіданні Тернопільської обласної організації Спілки письменників романістка Леся Романчук заявила, що вірші приходять самі і здебільшого миттєво, а от над твором більшого обсягу треба посидіти. Натомість поет Михайло Левицький зауважив, що вже десять років працює над своїм давнім віршем. У мене теж є вірш, який я почала писати ще в 2006-му в Чернівцях. Вірш, який зазнав сотень редакцій, декілька з яких таки потрапили до друкованих видань. Вірш, який я не змогла знищити, бо в ньому було декілька щемних для мене моментів. Вірш, який я писала шість років і нібито нарешті написала, а потім все-таки викинула…

   Я давно не вірю в поезію як імпульс, не вірю в усі ці романтичні зображення поетів під вербами з блокнотиками в руках. Не вірю в натхненних віршників, які пишуть в автобусах, поїздах, у черзі за чимось. Поетичний текст вимагає тривалої концентрації, а тому поету, як і всім його колегам по перу, необхідне робоче місце - стіл і крісло.

   І, звісно, не без власних рецептів творчості. Не знаю, як інші, а я звикла дотримуватися спеціальної творчої стратегії – ні місяця без рядка. Це і своєрідна самоорганізація, і наповнення, і очищення, і наркотик врешті-решт. Майже за Юрієм Олешею. Майже у темпі вальсу.

 

 

  

ФОРМУЛА ТРЬОХ «Е»

 

    Нічого так не боїться письменник як втрати голосу – на літній/зимовий сезон, або назавжди. Ніщо так не лякає письменника як непочутість - якщо не тієї ж миті, то хоча би через сто років. Ні в чому так не сумнівається письменник як у власному таланті, котрий легко сплутати із бездарністю. Той, що пише, зв’язаний нитками забобонів та страхів, перманентно перебуває в стані стресу, а тому, як ніхто інший, потребує заспокоєння у вигляді майже безпрограшного плану дій на все подальше творче життя.

   Попри посередні математичні здібності, мені вдалося вивести алгоритм успіху для літераторів, який я назву «Формулою трьох Е». Що ж, почнемо, і перше місце в моїй математичній комбінації займає Естетика. Неозброєним оком важко визначити межу між естетичним та неестетичним. Краса – поняття умовне і жоден шедевр не застрахований від того, аби котрогось дня з легкої руки юного неопереного критика опинитися на смітнику історії. У красі прихований вічний пошук спільного/відмінного, себе/іншого, нарцисизм/самозречення, голод/пересиченість врешті-решт. Краса настільки неоднозначна, що навіть фахівець губиться у безкінечному потоці «гарного». Недарма Ніцше писав, що «Голос краси звучить тихо: він проникає тільки в найчуйніші вуха». За Достоєвським, краса взяла на себе місію врятувати світ, то нехай зробить це.

   Другим необхідним компонентом щасливого співіснування письменника зі світом є Еротика. Тілесність невіддільна від мистецтва і літератури зокрема. Тілесність стоїть біля витоків творчості, а тому боротися з нею неможливо і навіть шкідливо. Бо що таке письменник, який зрікся власного тіла? Туманний фантом без оболонки… Еротика та Естетика нерідко є гіпонімами, синонімами та антонімами одночасно. Починаємо про красу, а закінчуємо сексом. Починаємо про секс, а закінчуємо красою, і так аж до естетичного оргазму. Легко помилитися, але ж як приємно, набираючи правою рукою назву майбутнього роману, розгадувати ці ребуси, а лівою обіймати коліно легковажної Музи. І навпаки.

    І якщо з Естетикою та Еротикою більш-менш зрозуміло, то найнеосяжнішою і найболючішою точкою зіткнення письменника з навколишнім середовищем завжди залишалася Етика. Одразу виникає питання - чи повинне мистецтво бути етичним, а разом з тим толерантним? І взагалі, що таке толерантність у культурному контексті? Можна судити про умовну відокремленість «штуки» від життєвих реалій (толерантність як ігнорування), адже, з одного боку, ніщо так не псує продукт інтелектуальної праці як накладені на нього формальні обмеження, а з іншого – хіба література не твориться за наперед встановленими та узгодженими більшістю законами (толерантність як дотримання традицій)? Відтак, що би не говорили анархісти від культури, Етика все-таки накладає своє умовне вето на свободу творчості і цей феномен майже не піддається трактуванню - ні позитивному, ні негативному.

    Одним із питань Етики в літературі є те, чи зобов’язаний автор орієнтуватися на читача, на свою цільову аудиторію. Очевидно, ні, якщо він - геній. Очевидно, так, якщо хоче бути успішним. Проте трапляються нечасті випадки, коли геніальність стає успішною, а успіх – геніальним, а тому спробуй – отримай тут однозначну ствердну, або заперечну відповідь.

Звісно, запропонована формула не претендує на завершеність і, напевне, потребує вдосконалення та доповнення, адже не менше в творчому процесі важать і Енергетика автора, і похідна від неї Енергія. А ще - Експресія, Екзистенція та її Еволюція, невтомне Експериментування, інколи зовнішня, або внутрішня Еміграція, і так аж до Епітафії .

 

 

 

ЖИТТЯ ПІСЛЯ ПОЕЗІЇ

 

   Не так багато в світі речей, які здатні поділити життя на «до» й «після», і поезія - одна з них. Ще не встигаєш звикнути до тихого шумовиння в голові, а вже вслухаєшся у мовчання. «Влаштується на роботу, вийде заміж, народить, перебіситься» - слова, які доводять, що десь глибоко в свідомості народній «писати» означає «займатися дурницями». Можливо, тут і криється розгадка, чому поети так часто сходять із дистанції задля чогось нібито серйознішого. Зі свого досвіду скажу, що домашня оцінка моїх літературних перемог закінчувалася злободенним: «Молодець, але краще вчи англійську мову».

   Колишній поет – здебільшого страждалець, і це не залежить від того, чи «непоетичний» період його життя почався щойно, чи десять років тому. Йому однаково важко наштовхуватися на силабо-тонічні і верліброві  тіні з минулого. Він зі скепсисом і заздрістю водночас гортає книжки своїх ще «писабельних» побратимів й намагається передбачити, коли вже і їм настане кінець. Кінець у багатьох настав, проте не всі про це здогадалися.

   Історична еволюція від придворного писаки до співця режиму надихає окремих літераторів іти в політику. Треба ж врешті-решт зробити щось і для народу, якщо вірші не пишуться! Проте громада, як правило, не  здатна оцінити ні вже здане в архів зібрання творів, ні потуги на державотворчій стезі. Так колишній поет стає колишнім політиком, а потім просто колишнім.

   Є думка, що поезія не обмежується рамками літературного жанру, а тому нею може бути що завгодно. Відповідно, порятунок від «постпоетичного синдрому» гарантований кожному, хто вміє знаходити її в шумі морського прибою чи шкварчанні цигарки… Той факт, що колишні поети перетворюються на читачів, не несе ніякої деструкції у світобудову, а, може, навіть покращує її. Зрештою, нічого поганого в збільшенні кількості тиші на душу населення немає.

   Інколи я замислююся про те, що буде зі мною після поезії. Чи виживу?... Адже не так легко позбутися багаторічної звички бавитися зі словами, будувати заплутану архітектуру тексту й водночас шукати в ній прозорості... Те, що називаєш найпершим і найсвятішим обов’язком, через свою одновекторність веде в глухий кут.

   Одна знайома авторка на запитання про її подальші творчі плани якось відповіла, що не дуже переймається, чи вдасться написати нову книгу: «Займуся хенд-мейдом, перекладом, фотографуватиму…». Одразу подумалося: це - точно не про мене. Бо що я ще вмію і хочу робити з таким запалом як віршувати? Нічого. І тому, мабуть, мали рацію ті, хто кричали на всі голоси, що нехай письменник реалізує себе ще бодай в одній професії, або помре… Хоча поезоцентристам на кшталт мене легше й вигідніше прислухатися до Еріка-Еммануеля Шмітта, який так і сказав: «Якщо митець робить щось одне, він приречений на геніальність».

 

 

  

ЗАПІЗНІЛА ДИСКУСІЯ З ГУМІЛЬОВИМ

 

   Переклад починається зі суперництва: перекладача й автора, двох перекладачів, однієї перекладацької школи з іншою. Переклад живиться суперництвом і від нього ж гине. Перекладач натомість залишається живим.

   Російський класик Микола Гумільов у кому відомій, а кому не дуже розвідці «О стихотворных переводах», попередньо зазначаючи, що «Стих есть высшая форма речи», пропонує кілька порад щодо перекладу віршів. Що ж, як казала дружина поета, за сумісництвом теж класик, Анна Ахматова під час їхнього недовгого сімейного життя: «Николай, обьяснимся…».

   «При полном способе перевода переводчик пользуется случайно пришедшим ему в голову размером и сочетанием рифм, своим собственным словарем, часто чуждым автору, по личному усмотрению то удлиняет, то сокращает подлинник; ясно, что такой перевод можно назвать только любительським» - каже Гумільов. Важко погодитися з цією думкою поета, оскільки переклад – це відтворення мовленого і щонайважливіше недомовленого, а тому зовнішній вигляд (окрім екстремальних перевтілень силабо-тоніки на верлібр і навпаки) є суто формальним. Назвіть хоча б одного поета, який би знав - дактилем він пише, чи анапестом…

   «У каждого поэта есть свой собственный словарь» - продовжує Микола Степанович і закурює цигарку. Потім додає: «славянизмы же или архаизмы допустимы, и то с большой осторожностью, лишь при переводе старых поэтов…». Згодна. Підтримую. Проте як тоді зрозуміти тезу про повністю неприйнятний спосіб перекладу, коли «переводчик уверяет, что, если бы переводимый поэт писал по-русски, он писал бы именно так»? Зрештою, якби я була Шекспіром, то писала б англійською.

   «Переводчик поэта должен быть сам поэтом» - стверджує Гумільов без найменшого сумніву. А як щодо суперництва, з якого ми починали, синдрому переможця, що неминуче веде до подекуди невиправданого «вдосконалення» оригіналу? З іншого боку, чи не стане ведмежою послугою авторові посередній (читайте - дослівний) переклад його тексту? Сізіфова праця – скажете ви. Сізіфова праця – погоджуся я.

   Наважуся спрогнозувати: перекладна поезія ніколи не перевершить у популярності поезію оригінальну. Очевидно, невидимі екстралінгвальні нитки, якими прошито вірш, і визначають її неперекладність. Очевидно, як би не згладжував перекладач усі пошерхлості, канва тексту ніколи не буде ідеально гладкою. Не буде – й не треба.

   Мій власний перекладацький досвід був радше нещасливим (саме нещасливим, а не невдалим). Робота над невеличкими поетичними добірками класичної та сучасної англомовної лірики допомогла мені зрозуміти, що, перекладаючи, я завжди буду неправою: і коли переписуватиму чужий текст задля його покращання, і коли залишатиму його таким, яким він є. Тому ті три десятки перекладених віршів я знищила попри те, що свого часу встигла їх і опублікувати, і навіть отримати за них такі-сякі відзнаки.

    Ні, не подумайте, в жодному разі я не опускаю руки і не раджу опускати їх нікому. Перекладацька практика, навіть якщо не дає бажаного результату, то, принаймні, облагороджує. Адже, як зазначав той же Микола Гумільов: «У каждого метра есть своя душа». У перекладача, без сумніву, душа є також.

 

 

МОЯ ЦВЄТАЄВА

 

   «Пушкин был мой первый поэт и моего первого поэта убили» - одна з найвідоміших цитат з прозової Марини Цвєтаєвої. Досвідченому читачеві не треба перечитувати весь Цвєтаєвський доробок (і мій, до слова, також), аби зрозуміти, з ким маємо справу. А справу, як повелося у цьому невротичному світі, маємо з фанатиками.

   Почнемо зі зовнішньої подібності з М.Ц., про яку я дізналася на молодших курсах університету. На стіні гуртожитської кімнати, куди мене поселили, висіло її фото, й усі, хто приходив у гості, перепитували, чи це, бува, не мій портрет, зроблений у ретростилі. Я страшенно пишалася такою схожістю і навіть періодично підстригала собі гривку a-la М.Ц. Слава Богу, минулося.

   М.Ц. увійшла в моє життя як есеїстка. Мабуть, тому, що історія Марининого дитинства, що починалася із захоплення Наполеоном («Мама, что такое Наполеон?» — «Как? Ты не знаешь, что такое Наполеон?» — «Нет, мне никто не сказал». — «Да ведь это же — в воздухе носится!») а закінчувалася суперництвом із сестрою за прихильність батьків («Мама, кого ты больше любишь: меня или Мусю? Нет, не говори, что все равно, все равно не бывает, кого-нибудь всегда чу-уточку больше, другого не меньше, но этого чу-уточку больше! Даю тебе честное слово, что я не обижусь — если — Мусю»), нагадувала мені власну, коли дуже хотілося вирости й утекти кудись, бажано до казкового міста Львова. Зрештою, в кожного інколи виникає бажання приміряти чужий капелюх, аби переконатися, що тобі він пасує не менше.

   Кохання на відстані, листування, яке надихає та виснажує водночас, «любовна любов» - ось три кити, на яких тримався культ М.Ц. для мене, вісімнадцятилітньої. У ту безінтернетну епоху навіть найменша газетна стаття була на вагу золота, а невідомі вірші збиралися по рядку («Я Вас люблю – как грозовая туча – над Вами грех. За то, что Вы – язвительны и жгучи, и лучше всех!»).

   А ще - Коктебель, безкінечні поетичні канікули, риба в морі, риба на сніданок, обід та вечерю, риба, що сниться, але не збувається. І на цьому благому фоні - М.Ц., яка метається від однієї пристрасті до іншої  і лише в такому стані сягає душевної рівноваги («Долг и честь – кавалер – условность, дай Вам Бог целый полк любовниц, изьявляя при сем готовность… Страстно любящая Вас - М…»).

   Це вже пізніше М.Ц. – істеричка, нав’язлива ідіотка, платонічна мазохістка й садистка в одній особі, яка замучила багатьох своєю безмірною закоханістю з неодмінним присмаком трагічності («Когда горничная походя сняла с чужой форточки рыжего кота, который сидел и зевал, и он потом три дня жил у нас в зале под пальмами, а потом ушел и никогда не вернулся - это любовь. Когда Августа Ивановна говорит, что она от нас уедет в Ригу и никогда не вернется - это любовь. Когда барабанщик уходил на войну и потом никогда не вернулся - это любовь. Когда розово-газовых нафталинных парижских кукол весной после перетряски опять убирают в сундук, а я стою и смотрю и знаю, что я их больше никогда не увижу - это любовь»).

   З М.Ц. мене постійно переслідує відчуття сорому, ніяковості за юнацький максималізм, за емпатію, яка більше ніколи не повториться, за свої розділені й нерозділені ліричні почуття («За то что Вас – хоть разорвись над гробом! – Уж не спасти»), за тодішні вірші врешті-решт.

   Моїм першим поетом була Цвєтаєва і мого першого поета вбили.

 

 

 

ВСТУП ДО СКИБОЗНАВСТВА

 

  

 

ЗОНА ФЕДЮКА

 

2010

 

     У моїй домашній бібліотеці є полиця, присвячена книгам Тараса Федюка, яку я називаю не інакше як «Зона Федюка». Федюк – мій улюблений поет. Поет, стиль якого я в юності хотіла наслідувати, але, на щастя, не змогла.

    Єдиним прямим запозиченням можна назвати мій давній майже забутий рядок - «жінка з холодним поглядом - іграшка що зламалася». У Федюка було - «жінки як поламані іграшки в хаті». Проте до останнього моменту я навіть не здогадувалася про цей збіг.

   Не беруся стверджувати напевно, та мені здається, що третина жіночої літературної генерації середини нульових вийшла саме з Федюка. Ламаний синтаксис, неочікувані інверсії, розгойдане повітря між словами – оті справжні та надумані ознаки внутрішньої свободи автора, які вдало копіюють мої колеги по перу, залишилися недосяжними для мого педантичного письма (що, зрештою, добре). Єдине, чим я могла би пишатися, то це - незаперечне лідерство серед зазначеного жіночого колективу, базоване на праві першого прочитання - першої ночі зі збіркою. Так от, вірші Федюка я знаю і люблю з 2003 року, після того, як випадково придбала його «Таємну ложу» в котрійсь із тернопільських книгарень. Ця книжка доволі довго була моєю настільною, а потім і надиванною – залежно від часу доби. Рядки, позначені в ній простим олівцем, досі викликають невеличкий щем ліворуч у грудях: «пошти як завжди не буде і життю не буде меж», «з-під уламків твого рок-н-ролу / бітлз квін», «так ніхто не кохав / почитай / так читають не всім», «синиця прилетить на сало – пам’ятаєш – втретє-вчетверте / і буде дуже погано якщо ти не приїдеш і ми не купим його для неї».

   Не знаю, як інші фанатки, але я завжди відчуваю гострий напад ревнощів, коли перечитую інтимну поезію Федюка: «о двадцять четвертій годині нарешті коли починається осінь уже / уже не потрібна нікому які так хотіли о двадцять четвертій годині», «наша тисяча і одна ніч стане однією дуже довгою ніччю», «заснути в обіймах не знаючи що перед сном / розсипались карти іще не відкритої масті», «ми вдвох ми єсть народ який ходив / по сорок шість і сорок вісім років». І цей напад не стихає, навіть коли лірична інтонація віршів поволі еволюціонує в іронічно-цинічну: «востаннє твій хворий на голову голос почути», «скажи – мені уже пора», «всі твої приголосні спочатку а потім усі голосні», «забудь цю адресу і цього старого що в ній… / для цього старого кого ти забула уже». Не стихає, очевидно, тому що, коли поет – улюблений, то це - за будь-яких умов і здебільшого назавжди.

   Уперше Тараса Федюка я побачила 2009 року в Києві, коли він виступав на «Сліва-фесті», організованому Сергієм Пантюком. Пригадую, тоді мені запам’яталася строфа «і коли дівку во врем’я святе / в ліжко кладеш на останню утіху / може на похорони прийде / думаєш тихо». Уже вдома я перерила всі наявні Федюкові збірки, але так і не знайшла того вірша. Тоді моя віра в себе як першовідкривача похитнулася, бо виявилося, що цей текст знаходиться у старішій книжці «Золото інків». Книжці, якої я не мала…

   Коротше кажучи, про це можна говорити безконечно, мимоволі випадаючи з реальності і впадаючи в ностальгію, і спинитися лише, коли рука розгорне котрусь із «Чорної трилогії» Тараса Федюка, й там (тим же) чорним по білому буде написано: «а далі краще розкажуть люди / розкажуть, суки»…

 

 

2016

 

«схоже пора схоже

тихо дощів межи…

йолопів цих Боже

ти бережи»

Тарас Федюк

 

   Якось Тарас Федюк зауважив, що, попри те, що йому вдалося вигадати оригінальний впізнаваний стиль, свого світу як окремої художньої системи, він створити не зумів. Наважуся спростувати таке твердження - світ Федюка існує. Та й назва у нього є – Трансністрія, як і однойменна книга поета. Власне, оце «транс», «поміж» і визначає межі Федюкового універсуму. Поміж - значить ніде насправді. Клаптик території, який попри земні закони, легко переміщається у просторі, кочує разом зі своїм творцем. Тому й не дивно, що в одній поетичній збірці Трансністрія схожа на первісну пустелю, а в іншій – вже на цивілізований пустир. Так, чи інакше, там де-не-де присутні люди, і майже всі вони – відомі.

   Можна безупинно наголошувати на праві на творчий замисел, на вигаданих емоціях та персонажах, але Тарас Федюк – автобіографічний автор на всі сто, ні, таки на всі шістсот сторінок свого творчого доробку. Крім того, він – чи не єдиний в українській поезії, хто прописав тему «літературного братства», головними героями якої постають його реальні друзі та колеги: Михайло Стельмах, Микола Вінграновський, Борис Нечерда, Григір Тютюнник, Ігор Римарук, Василь Кожелянко… Це про них він пише, про «кинутих і пропитих / між цигарок і книг», це за них вболіває перед вищими силами: «хай ще побудуть може / хай  попишуть херню / ти не хапай їх Боже / наче каштани з вогню», і для них же випрохує «їхні сумні мадами хай ще побудуть їм».

   А ще Федюк ніяк не може позбутися туги за причетністю до цеху, гострої потреби в поколіннєвому поділі на старійшин та неопірених пташенят («навіщо мене послали по цигарки / а самі взяли і повмирали»), беззаперечної віри в те, що лише після довгої і виснажливої муштри, яка переважно зводиться до випробувань на вислуховувально-алкогольну витривалість, коли юного неофіта напучують, як треба жити і писати, дбаючи при цьому про наповненість його склянки, можна стати «одним із них» («навіщо ми з ними алжирське вино / пили за помисли чисті / якщо вони померли давно / і їх вже немає в місті»). Та хіба історія світового мистецтва знає інші способи ефективного творчого зростання? Ну хіба ще через ліжко…

   Є така місія - пережити всіх. Тарасу Федюку разом з його ліричним героєм випала саме вона. Проте важко визначити кому пощастило більше – небіжчикам, чи поету, який «в «гамбринусі» куди прийшов згадать / щось років через двадцять-двадцять п’ять / а що згадаєш? пиво і на жаль печаль / і мов скрипічний ключ скрипаль / і його музика і наші вірші злі / і рибка що прилипла на столі». У будь-якому випадку всі ці забігайлівки, точніше те, що від них залишилося, стали частиною Федюкового поетичного світу, хай навіть із легким флером потойбіччя, тією самою Трансністрією - територією між живими і мертвими, де все «не добре й не погано просто: так / і ти не те щоби невчасно а – не в такт / минуле за собою тягнеш вслід / як дурник іграшковий самоскид»…

   От запитати би самого Федюка, кого і чого йому найбільше не вистачає в його світі. Чи є ще час дописати строфу-дві, пригадавши поміж іншим тих, кого забув? Та й чи варто це робити взагалі, якщо «тепер тут все не так тепер / не той алкаш не той поет попер / тепер і ті що носять пиво вже не ті / з метеликом й ікрою в животі». І він, може, відповість, але швидше всього мовчатиме.          

 

 

ВІСІМДЕСЯТНИКИ

 

1.

 

   Ігор Римарук писав: «Чи не найбільшою заслугою вісімдесятників перед українською літературою є те, що вони подали приклад моральності - не в темах і не в думках, а в поведінці сам на сам із мовою. Зокрема, поети-вісімдесятники повернули віршеві його істинне призначення і смисл, який - не поза віршем, а в ньому самому, диктується не добрими намірами чи політичною кон’юнктурою, а законами розвитку самої мови, які скасовують наперед заготовлені рішення». Очевидно, цю думку можна було б назвати маніфестом літературної ґенерації, хедлайнерами якої є (за алфавітом) Герасим’юк, Римарук, Федюк.

 

2.

 

   Окрім всього іншого, і Федюк, і Герасим’юк зуміли створити свої поетичні світи завдяки локаційним маркерам. Римарук акцент на локації не робив. Важко сказати, що конкретно нового привніс у поетичне ремесло неокласичний неомодерніст Римарук. Гадаю, йому вдалося створити поезію катарсису, де ні місце, ні сам автор особливої ролі не відіграють. Для віршів Федюка домінантною є особистість поета, для Герасим’юка - земля, територія.

 

3.

 

   Поетичне мовлення Василя Герасим’юка - переважно етичне, а тому безплідне. Безумовно, пафос Герасим’юка не такий очевидний, як пафос шістдесятників, проте ця неочевидність його не заперечує. В Ігоря Римарука також немає помітних послідовників, немає школи. Блискуча поезія Римарука поволі, але впевнено іде в забуття, її не знають. І це - одна із причин, чому вірші молодих у метафізичному (та й у технічному) сенсі помітно подрібніли.

 

4.

 

   Наприкінці життя поетика Ігоря Римарука істотно полегшала в мовному та в образному плані. Пізній Римарук наче намагається бути більш приватним, у його віршах зникає ота епічність, але з’являється щось своє, дуже особисте. Думаю, такий перехід стався внаслідок впливу віршів Тараса Федюка, чия поезія якраз є балансуванням між епохальним та приватним, «портретом на тлі згасаючої ери».

 

5.

 

   Поезія вищої ліги не може бути дикорослою. Поезія - завжди в контексті історії літератури. Обов’язкові її атрибути - цеховість, залучення до літературної генерації, до всього поетичного світу, чи до його осередку десь на правобережжі Прорізної… Того, де вже не так важливо за алфавітом, чи не за алфавітом: Федюк, Римарук, Герасим’юк.

 

POETA IN VITRO, АБО FAKE GENERATION

 

ЄДИНИЙ МУЖЧИНА В УКРАЇНСЬКОМУ ПИСЬМЕНСТВІ

 

 

 

ПАСТУХ БДЖІЛ І ВСІ, ВСІ, ВСІ

 

1

 

   Усе почалося з помідорів. Наприкінці дев’яностих у нас вдома увійшов у моду кетчуп відомої марки. Не завдяки смаковим якостям, а через ліричні опуси на обгортці, де йшлося про «поля, на яких із ранковим сонцем починають дозрівати томати, щоби потім опинитися на Вашому столі». Цитата, враховуючи плинність часу та особливості пам’яті, неточна.

   Одного разу, поливаючи цим кетчупом сардельки, тато мені каже: «Якщо напишеш щось подібне, отримаєш десять гривень». За таку суму тоді можна було купити сім кіндер-сюрпризів із порцеляновими бегемотами всередині, тому я погодилася одразу. Досвід і маленькі перемоги на поетичній ниві в мене вже були, оскільки нам у школі періодично давали завдання поповнити різноманітні жанри української літератури своїми «шедеврами». Так після кількох зіпсованих аркушів з’явився текст, який за всіма ознаками нагадував вірш.

   Шоколадні яйця виявилися бомбами сповільненої дії. Після першого вірша написався другий, потім я завела спеціальний зошит і щотижня поповнювала його. Особливих творчих мук не відчувала: початківці дуже толерантні до власної творчості. А ще вигадала собі псевдо – Наталі Ейрбо (від Джейн ЕЙР і Наполеона БОнапарта – моїх тодішніх кумирів).

   Наступним кроком в успішній літературній кар’єрі було, на мою думку, опублікуватися в якомусь часописі. У Теребовлі виходили дві газети – «Воля» і «Теребовлянські вісті». Першу добірку я занесла у «Волю». Відрекомендувавшись працівником Будинку дитячої творчості, почала розповідати про «дуже талановиту дівчинку», вірші якої просто необхідно надрукувати. Редактор пообіцяв усе зробити, натякнувши, що на черзі ціла купа місцевих авторів. Нині я розумію, що мені могли й не повірити. Незважаючи на високий зріст, довге коричневе пальто й капелюшок «прощай, молодість», мене видавали дитяче обличчя та величезний наплічник із підручниками, який я не здогадалася заховати.

   Друга спроба - успішніша. Наклацавши на машинці свіжий поетичний цикл, я надіслала його поштою на адресу «Теребовлянських вістей». Підписалася Наталі Ейрбо, а невдовзі він з’явився на сторінках газети. Радість переповнила мене настільки, що я зізналася в усьому і мною почали пишатися.

    Тільки-но мені виповнилося вісімнадцять, я подала вірші на конкурс видавництва «Смолоскип». Для того, щоб добірка виглядала поважнішою, додала до неї невеликий критичний опус про себе. Тоді я нічого не виграла, але мене таки помітили. У «Літературній Україні» вийшла стаття, в якій один із суддів, Олександр Ірванець, був вражений тим, що «конкурсанти вважають журі недостатньо компетентним і надсилають пояснення до своїх творінь». Цитата знову ж таки неточна, але гадаю, що він мав на увазі саме мене.

   У нашій родині вже була традиція «самовидаватися» - сім татових збірок швидко розійшлися між його та моїми знайомими. Так, опираючись на попередній досвід, з’явилася моя саморобна «Елегія печалі», що первинно мала назву «Тінь депресії». На обкладинці я намалювала лавку, на ній розгорнуту книжку, а поряд дерево, з якого падає листя. Погортавши її, тато вирішив: буде краще, якщо ілюстрації зробить професійний художник. Коли цей зразок поетичного й художнього мистецтва вийшов із друку, то половина накладу в кращому випадку опинилася в домашніх бібліотеках моїх учителів та однокласників. У гіршому – не знаю де.

   На другу збірку «Портрети доби Ренесансу» я відкладала гроші рік, заощаджуючи майже на всьому. У всесвітній мережі досі можна знайти дві рецензії моєї приятельки, що їх вона написала на моє прохання. Далі все відбувалося за встановленою схемою: жага призів – вірші – вірші – вірші - призи...

   Здається, так багато сказано, й жодного слова про поезію. Це, мабуть, тому, що з кожним роком її все менше. Час скорочується, з довгих дистанцій переходиш на короткі, дихання стає повільним, але впевненим. Головне, думаю, написати велику книгу та якось влучно її назвати. Наприклад, «Наталія Пасічник. Повне зібрання творів».

  

 

2

 

   Я за те, щоб у кожного поета була одна велика книга - «Кобзар», «Листя трави», «Пастух бджіл» - назва не важлива. Головне, цитуючи Йосипа Бродського, «величність замислу». А ще – майже абсолютна безперервність процесу, щоб «пише як дише» - й ні подихом менше. Навіть, якщо ці тексти неспокушеному читачеві можуть здатися довгим безкінечним віршем.

   «Звідки, наприклад, цей глечик, якщо ти до амфори брався» - писав Горацій, навіть не підозрюючи, що заклав у свої слова основну формулу створення шедевра – «братися до амфори». Ось і я так на кожен щойно розпочатий вірш, метаючись між любов’ю і ненавистю, ентузіазмом і втомою, покладаю найбільші і найзаповітніші сподівання. Буває, вони справджуються. Проте частіше приходить «поетичне похмілля», спустошення, яке вдається заповнити лише за допомогою нового вірша. Замкнуте коло поезоцентризму. Замкнуте коло життя.

   Попри багаторічне співіснування з поезією, я досі гублюся між двома основоположними методами її вдосконалення - відсіюванням і редагуванням. Колись наївно вірилося, що з досвідом писатиму винятково добре, але ні, така-сяка сірятина проскакує кожного поетичного сезону. Своїх невдалих текстів я соромлюся і намагаюся позбутися, наче плям на одязі, чи неприємних спогадів. Доволі болісний процес: важко відмовитися від віршів, які встигла сліпо полюбити. Важко знайти силу й викинути цих потворних сиріт на смітник приватної історії.

   Редагування вартує мені не менше сліз, особливо, коли йдеться про вірші десятирічної давності. Одна справа – вдосконалити їх технічно й зовсім інша – впіймати ту саму емоцію. Дуже часто після багатогодинної виснажливої операції вірш не виживає – шви видно настільки, що простіше визнати його не сумісним із життям, ніж приречено дотягувати.

   Своїй філософії поезоцентризму я зраджувала двічі – випадково сотворивши повість про таксу «Терезка з Медової печери» й зараз, коли пишу це есе. Проза рятує лише на деякий час, дозволяє віддихатися, узагальнити та класифікувати пережите/передумане, занурившись у дві одвічні теми - літературознавчу (vita poeticae) та автобіографічну (poetica vitae). Згодом її цілюща сила стає руйнівною. Проза затягує, наче наркотик, знищуючи ще ніким не відкриті й не досліджені мозкові центри, котрі відповідають за поетичне мислення. І тоді вважай – пропало: історія літератури практично не знає випадків, коли поет після прозового періоду повертався до поезії цілим та неушкодженим.

      Свого часу Микола Заболоцький написав літературний заповіт, в якому вказав, які вірші повинні увійти до його підсумкової книги, її структуру й назву. Поетичне вибране закінчувалося авторською приміткою: «Эта рукопись включает в  себя  полное  собрание  моих стихотворений  и поэм, установленное  мной в 1958 году.  Все другие стихотворения, когда-либо написанные  и напечатанные  мной, я  считаю или  случайными, или неудачными. Включать их  в  мою книгу не нужно.  Тексты  настоящей  рукописи  проверены, исправлены  и  установлены  окончательно;  прежде  публиковавшиеся  варианты многих стихов следует заменять текстами, приведенными здесь». Подібний заповіт планую залишити і я, адже, починаючи з 1995-го року (а саме від цієї дати стартує публічне оприлюднення моєї літературної діяльності) назбиралося стільки надрукованих, та все ж недрукабельних текстів, що найкращим виходом із ситуації є укладання вибраного. Гірше з Інтернетом, бо тут важче відстежити і знищити власноруч те, що розгубилося на вузьких і широких стежках світової мережі… Одного разу мені вже доводилося зрікатися віршів, опублікованих на сайті «Поетика». Невесела й навіть трохи трагічна процедура, але чого тільки не зробиш заради доброї письменницької репутації.

   «Пастух бджіл» - назва книжки, яку я пишу вже багато років. Чи планувала я її, виводячи акуратним почерком першого вірша у шкільному зошиті? Очевидно, ні. Так само, як і не планувала узаконювати свої стосунки з поезією. Хоча ніколи не можна знати, що краще: заскочити з нею в один вагон чи безнадійно відстати від цього поїзда.

 

 

 

АРТИКЛІ

 

1. ВИБІР

 

   Кожен поет на початку своєї творчості, коли стиль ще не сформувався, стоїть перед вибором шляху розвитку. Часто цей вибір залежить від того, чи може він розрізнити владе і невдале у написаному. Чи не найяскравішим прикладом є Євгеній Євтушенко – автор і чудової ліричної поезії, і примітивних декларативних віршів. Судячи з його доробку, йому більше подобалися саме вони. Може тому, що їх краще сприймала публіка. А могло бути й по-іншому...

 

2. ПОЛІЛОГ

 

    Від того, до кого поет найчастіше звертається у письмі – до себе, до конкретної особи, до світу, до Бога – залежить, які вірші в його творчості переважають - інтимні, соціальні чи філософські. А тому й немає в поезії ні головних тем, ні вторинних. Є лише один довгий безконечний полілог.

 

3. ПОЕТ VERSUS ТИРАН

 

    Діалог з тираном - одна із найцікавіших тем у поезії. Коли тирана немає, поети говорять з Богом. Семантично - це одна і та сама розмова, тому що переважна більшість поетів - богоборці.

 

 

4. ОСОБИСТЕ VERSUS КОЛЕКТИВНЕ

 

   Літературу збагачує приватний кризовий, а не суспільний кризовий досвід. Якщо поет не може пройняти читача своєю історією, то будь-які спроби зробити це на прикладі історії загальнолюдської можна розцінювати як нахабну спекуляцію. А й справді - як не соромно, ну як не соромно писати актуальні вірші?

 

 

 

5. БЕЗПЛІДНА КЛАСИКА

 

   У поезії, як і в природі, діють закони генетики: сильна поезія дає потомство. Очевидним є той факт, що передається не все, а окремі нюанси (інтонація, або технічні прийоми, способи побудови асоціацій, або ж їхня відсутність). Проте як і в природі, в поезії є так-звана безплідна класика - автори, що попри свою безумовну талановитість, не мають послідовників. Причин багато: поступовий відхід категорії високого, популяризація та медійність слабших авторів, спрощення мови. І все ж є абсурдний виняток: найбільшою фертильністю відзначається графоманія…

 

6. МОВА

 

    Не уявляю, як можна не любити якусь систему звукових і графічних знаків. Одразу хочеться запитати: що саме вам у ній найбільше не подобається: лексика, морфологія, синтаксис, чи фразеологія?

 

7. ЛІТЕРАТУРНІ ДВІЙНИКИ

 

    В Едгара По та Миколи Гоголя є багато спільного і в творчості, і в біографії, і навіть у зовнішності: обоє - містики, обоє мали проблеми з психічним здоров’ям, обоє - вусані. Тому, якби в ті часи були якісь міжнародні літературні оглядачі, то вони би точно назвали Гоголя американським По, а По - російським Гоголем.

 

 

8. ПРО РЕАЛІСТІВ

 

    В описах своїх тридцятилітніх героїнь класики французького реалізму Флобер і Бальзак полярні. Наприклад, Флоберівський опис жінки виглядатиме приблизно так: «В її карих очах було стільки смутку та нереалізованого почуття, а тонкі губи приховували стільки невимовлених слів, що їх не вмістив би навіть її щоденник, який вона ховала в тумбочці біля ліжка».... Тоді як Бальзак міг написати, що «Вона була доволі приваблива - сукня з чорного оксамиту за дві тисячі франків, мереживні рукавички за п’ятсот франків, капелюшок за тисячу франків, а вдома, у секретері лежали векселі на загальну суму боргу триста тисяч франків». Мені, тридцятилітній, Бальзак ближчий.

9. ПРО РОМАНТИКІВ

 

    Найгірше, коли поети намагаються дати визначення поезії – від хвилі, яка несе тебе бетоновими джунглями, до космосу всередині кожного з нас. Насправді все просто, як в букварі: поезія – це форма мовлення. Не більше й не менше.

 

10. БАТЬКИ І ДІТИ

 

   У літературному контексті проблема поколінь не менш актуальна, ніж у контексті життєвому, адже лише вбивши батька, Едіп може стати царем. Царем великої, або малої літератури. Батьки і діти. Діти і батьки… Можливо, літпроцес і тримається на цьому дуалізмі, а, можливо, в такий спосіб і відбувається його руйнація. Проте, якою б не була комунікація, обидві сторони завжди залишаються задіяними. І тільки літературні сироти не мають з ким ні чарку перехилити, ні кому ляпаса дати.

 

11. «НЕ ПРОДАЕТСЯ ВДОХНОВЕНЬЕ»

 

   Немає тяжчих днів, ніж дні, коли не пишеться. Немає сумнішого видовища, ніж автор, який годинами скніє перед безнадійно чистим аркушем паперу. Немає більшої порожнечі за ту, яку намагаєшся заповнити хоча б одним випадковим рядком. Поезія – жінка з блідим від безсоння обличчям і просити в неї натхнення – марна справа. Заплутана траєкторія його пошуків нагадує відоме «Піди туди – не знати куди, принеси те, не знати що». Майже як у казці. І як подарунок - секунда задоволення від щойно написаного –  короткочасний екзистенційний оргазм, миттєве перегорання лампочки і все. Темрява. Аж до наступного вірша. Годуєш цього вічно голодного монстра всередині себе, перев’язуєш цю розтерзану болючу рану, яка ніколи не загоюється, а розчарування, що приходить на зміну радості від завершення роботи над текстом, майже неминуче. Їдке відчуття безсилля (начебто можна було написати і краще, і сильніше, і величніше) муляє кожен раз, коли повертаєшся до рукопису, чи навіть до вже надрукованої книги… Так би й жбурнути її кудись далеко і більше ніколи не відкривати. Проте й тут спрацьовує закон наркотичної залежності, віра в те, що не все втрачено… І тоді руки самі починають складати докупи слова, будувати якісь синтаксичні конструкції, вкладаючи в них ще не до кінця продуманий смисл. Очевидно, конфлікт у мистецтві базується не на загальновизнаному протистоянні світу і митця, а на його боротьбі із самим собою. І виживає лише той, хто смиренно приймає як аксіому твердження, що перемогти себе неможливо, бо перемога є одночасно й поразкою. Зрозуміло, що насправді не виживе ніхто. А ось якою є мета цих нескінченних страждань – самоствердження чи саморуйнація – питання іншого дискурсу. І немає значення, що до мене це вже колись сказав Еміль Чоран.

 

 

12. Я ЛЮБЛЮ ПОПСУ

 

   Я люблю попсу, але попса не любить мене. Напевне, лексичні одиниці, якими вона оперує, занадто неприкриті, відверті для вузького літературного вжитку. Загримована поп-діва може співати про нерозділену пристрасть і я її добре розумію, і навіть співчуваю. Проте, коли намагаюся сотворити щось подібне, то одразу вмикається кнопка опору. Попса робить те, на що високе мистецтво, побудоване здебільшого на півтонах, просто не здатне. Попса говорить правду правильними словами. Хоча бреше теж частенько. І, мабуть, тому помилковим є твердження, що людина – це те, що вона їсть. Воістину, людина – це те, що їсть її.

 

 

13. «НЕТ СМЕРТИ ДЛЯ МЕНЯ»[3]

   Література – один зі способів жити вічно. Тут, як і скрізь, найістотнішою є сама жага життя – така ж сильна, як і жага смерті. Не здивуюся, якщо виявиться, що це – одна й та сама жага.

 

14. Я

 

    І все ж таки поезія – це я.

 

                                                                                                                                  

 

 

 

ІІ. POETICA VITAE

 

ТЕРЕБОВЛЯ

 

   Меланхолія – річ, яка може вивести з ладу найміцніший механізм людського раціо й за мить розбити вщент творений роками образ незворушного скептика з двома глибокими поділками на межибрів’ї: «Cogito ergo sum». Перші її ознаки – спазм у горлі, втрата мови, чи ще гірше – сльозливість з’являються тоді, коли, здається, що цей раптовий напад або від завеликої дози алкоголю, або ж від затяжного нічогонероблення, що насправді є всеробленням, а тому жодних пояснень не потребує.

   Я згадую себе, п’ятнадцятилітню дівчинку-підлітка, мрійливу й подекуди імпульсивну перфекціоністку, що постійно знаходила в маленькому люстерку надумані, або справжні подібності з нею ж твореними кумирами. Мандрівницю-фантазерку, яка насправді так ніде й не побувала, окрім княжого (як скрізь наголошували) міста Теребовлі. Середньостатистичну школярку зі своїми страхами й віршованими таємницями, дбайливо схованими в зимовому взутті, чи між светрами. Зрештою, діти мають право, як на окрему кімнату, так і на власну колекцію спогадів-фотокарток, нехай і напіввигаданих, напівреальних.

   Теребовлянська фортеця – широка сіра стіна, обриси якої зникають між подільських лісів і кострубатих решток радянської архітектури. Ми бували там тільки в неділю, самі, рідше з батьками. Перша вилазка на єдину вцілілу вежу, перший побачений непристойний малюнок всередині Козацького Дозору, перше й надалі постійне відчуття власної незграбності. Такі походи ставали подією і вже тоді здавалося, що нам «буде, що згадати».

   Залізничний вокзал поблизу музичної школи, шлагбаум, який раптово опускався і вже не було можливості перебігти на інший бік, а тому заняття зі сольфеджіо, спеціальності й (досі незабутньо!) музичної літератури, починалися на п’ятнадцять хвилин пізніше. Ми махали руками пасажирам доки поїзд не зникав і дуже хотіли, щоб вони зробили те саме у відповідь. Зрештою, таке траплялося часто.

   Книгарня, яка разів п’ять змінювала своє місце знаходження і врешті передислокувалася на територію теперішнього ринку. До неї якось привезли друкарську машинку «Larissa». Її в чорному пластмасовому футлярі та пачку паперу купив мені тато. Це вже потім я шукала на горищі адреси редакцій прадавніх літературних журналів з надією надіслати туди вірші для публікації і, звісно, отримати гонорар.

   Мамин класний кабінет, який був і моїм класним кабінетом – ми із сестрою приходили туди влітку, аби похапцем підлити квіти у вазонах і втекти, уникаючи цікавих поглядів вчителів – колег мами, якщо вони були в школі.

   Дорога через міст до бабусі з дідусем, міський поштамт, у скриньках якого, може, й досі лежать виготовлені мною власноруч конверти з фальшивими марками – дитячі злочинні авантюри – все задля короткого, хай і нечутного відлуння з того боку. Хто міг подумати, що вони все-таки знаходять своїх адресатів? Хто міг подумати, що мій епістолярій з усіма, хто дорогий мені і не дуже, триватиме так довго?

   Вулиця Підлісна, де наша родина мешкала з 1990 року, отримала таку назву завдяки відповідному розташуванню. Мабуть, двічі, або тричі в житті ми ходили з татом до лісу по гриби. Обтяжені наплічниками з бутербродами та компотом, ніяк не могли дочекатися привалу. По сусідству з нами мешкали самотні пенсіонери, до яких влітку приїжджали онуки – наші із сестрою сезонні друзі. В інші пори року ми жили школою і телевізором.

   І тільки згодом Теребовля – обшарпана автобусна станція, бруківка під колесами похоронної вантажівки, червона пляма світлофора на початку головної вулиці.

  Меланхолія часто межує з розчаруванням, чимось нереалізованим, нездійсненим. Важко шукати відповіді на непоставлені запитання і ще важче знаходити їх. Важко бути провінційним містом, коли ти - насправді столиця.

 

 

ВІДОМИЙ У СЕЛІ ПАСТУХ

 

   Часто можна почути, що старі помешкання ховають у шпаринах стін голоси своїх померлих мешканців, їхні обличчя, постаті, й навіть злочинні таємниці, дбайливо замовчувані за життя.

   Наш будинок зведено у 1958 році, й мій батько, Іван Пасічник того ж року народжений, десь через чверть століття трансформував його у двоповерховий. От якраз ця добудована частина – три кімнати - свого часу слугувала мені власним куточком, окремим світом, зоною відчуження, неминучого, як і моє дорослішання та вигадані мандрівки, що згодом таки стали реальними. Після закінчення школи вони мали тенденцію переходити одна в одну, й, видається, назавжди втратили позначку початку, а разом із тим – можливість повернення додому.

   Не знаю, чи в інших родинах побутує звичка називати кімнати, але крім звичних «вітальні», «спальні», «дитячої», в нас була «Хінарі», названа на честь імпортного телевізора, який там знаходився. От якраз у ній тато писав спершу свої оповідання та вірші, а вже згодом переглядав телепередачу «Наші вітання». Мабуть, на кожному обласному телеканалі є така.

   Про те, що тато – письменник, я дізналася в 1996 році, коли він опублікував самвидавну збірку оповідань «Таке життя». Я тоді ще не здогадувалася, що самвидав – це не зовсім справжнє видання, але сам факт з’яви книжки в Теребовлі та ще й із малюнками місцевого художника Миколи Пишного здавався мені фантастичним. Пам’ятаю, як тато підписав мамі, сестрі та мені по одній, і я ще хвилювалася, чи мій примірник гарний.

   Інший спогад: якось влітку тато повернувся з роботи (працював ветлікарем) з великим пакунком. То була його друга збірка «Стара стежка», також видрукувана у теребовлянській друкарні. Книжок збереглося так багато, що я, вже навчаючись у Львові, брала з собою по декілька й роздавала знайомим. Однією з перших читачок татових оповідань, які отримали їх у такий спосіб, стала поетка Маріанна Кіяновська. У листі до мене вона писала, що «твій батько має велике серце». Потім тато ще жартував, коли дізнався, що воно у нього збільшене: «Таки вгадала».

   Тато обожнював Хемінгуея. Будучи в армії десь під Ленінградом, перечитав його багатотомник і часто мучив нас із сестрою питаннями: «Як звали хлопчика з повісті «Старий і море»?», або «Чому родичі малого не дозволяли їм рибалити удвох?». Незмінними атрибутами постаті Хемінгуея в татових розповідях були куртка письменника, яку, десь придбавши, потайки ввечері одягав редактор журналу «Огоньок», сафарі (тато теж мав рушницю, але назвати його серйозним мисливцем не наважуся), Хемінгуеївські алкоголізм і простота стилю – «- Ти мене кохаєш? – Так». Згадала - хлопчика звали Манолін.

   Дмитра Павличка тато теж любив. Часто читав його вірші вголос. Мабуть, отак на слух і я їх трохи вивчила: «Прийшла і стала серед кімнати – вона хазяйкою тут була», або «Красу твою маючи на увазі, знай: у мене чорна-чорна душа». Під час навчання у Львівському ветеринарному інституті тато якось бачив Павличка в сомбреро. Років за тридцять після батькової зустрічі я, блукаючи вже біля університету Франка, теж зустріла його (без сомбреро) й умудрилася сфотографуватися разом. Потім цю фотокартку тато тримав у бардачку авто й при нагоді показував усім знайомим. «Треба було йому подарувати свою книжку» - завжди казав мені. «Треба було йому подарувати татову книжку» - думаю я тепер.

   Та й свою поезію тато часто декламував. Найчастіше про «Відомого в селі пастуха», який «за кожним телятком біг через луг». Або про те, як «Пили горілку, читали вірші, сприймалося все так близько». Ці тексти майже вкарбувалися в пам’ять, а його поетичну збірку «Благовіщення» ми з сестрою навіть проілюстрували – такі примітивні дитячі малюнки, на більшості яких зображені декілька товстих томів і підсвічник – характерні символи письменницького, на наше тодішнє уявлення, ремесла. Малюнок корови ми перебили з татової прозової збірки, бо ніяк не могли намалювати щось подібне.

   А ще в нас удома завжди були такси. Першу тато купив за великі на той час гроші. На полювання з ними ходив нечасто, бо вони втікали й нам доводилося бігати за ними. Такси часом хворіли й ми лікували їх різними народними способами, наприклад, горілкою. Одна із такс Річард (про нього тато написав оповідання) переніс чумку й вижив завдяки тому, що всю хворобу проспав під алкогольним наркозом біля батареї. Такс, які помирали, тато вивозив у мішку й хоронив за містом.

   Інколи мені здається, що між людьми, зовні та внутрішньо схожими, є якась дистанція. Так було й у мене з батьком. І справа навіть не в бракові спілкування, який стає особливо відчутним, коли розумієш, що нагоди говорити-слухати більше не буде; не в звичці-фобії реагувати на гудок чужої автівки знадвору, коли м’язи ніг автоматично напружуються, щоби швидко добігти до коридору й відчинити двері. Усе, либонь, зводиться до дивного закону відсутності-присутності вдома, при порушенні якого, ламається ціла система родинного вогнища.

   Тато помер на Водохреща, коли я складала якісь іспити у Львові. Того року була дуже довга й холодна зима, а вахтер у гуртожитку не хотів випускати мене о шостій ранку. Маршрутки ще не ходили, і я йшла освітленою вулицею аж поки не вдалося спіймати котрусь, щоб доїхати на вокзал.

   Далі не пам’ятаю нічого.

 

 

БУРАТІНО І Я

 

   Діти закохуються не рідше, ніж дорослі, і так само переживають цілу гаму почуттів. От і я в дитинстві мала дві великі любові – цукерки й Буратіно. Якщо перші асоціювалися з чимось напівсакральним-напівзабороненим, то герой моїх дитячих сновидінь і фантазій, десятки разів утілений у різноманітних ляльках, книжках, музичних платівках; реанімоване поліно зі золотим ключиком, який відчиняє вигадані двері, завжди був символом щасливого, успішного, а головне – близького майбутнього.

   Буратін у нас було двоє – батьки купили й мені, й сестрі. Зовні – ніби брати-близнюки, в однакових синіх шортах і смугастих шапочках, вони, здавалося, знали, хто - чий, і тому виглядали відповідно до світогляду своїх господинь. Той, що належав мені, завжди акуратно зачесаний і охайний, як і моє тодішнє бачення дійсності. Сестрин устиг рано полисіти й пооблазити, та й загалом перебував у повному занепаді, оскільки вона, на відміну від мене, ніколи не робила з іграшок кумирів.

    Як у всіх дитячих садках, у моєму була сонна година. Ніхто не любив спати в обід. Тому, щоразу страждаючи від безсоння, я уявляла довгу шеренгу зі своїх іграшок, які йшли в похід, щоби визволити мене зі спальні-в’язниці. Попереду рудий ведмідь, за ним червоний заєць, вовк у штанях, колобок, якого я брала із собою на операцію з видалення апендиксу, бичок із дзвоником, подушка-сонечко й так далі, за зростом. Буратіно серед своїх рятівників не пригадую. Можливо, якраз на його появі я й засинала.

   Ще один спогад пов’язаний із маскарадним костюмом Буратіно – смугастим ковпаком, фіолетовими шортами й помаранчевою камізелькою. Публічно я його ніколи не носила – на шкільні новорічні оказії мене одягали в Сніжинку або Ромашку. Навіть на домашнє святкування Нового року жодного разу мені не довелося бути тим, ким хотілося. Зате пізніше ми з сестрою сфотографували одну з наших такс, натягнувши їй на голову той ковпак. У родинному фотоальбомі є знімок – тато сидить на дивані, а поряд із ним собака-Буратіно.

   Цього літа ми з мамою вирішили трохи прибрати на горищі нашого будинку в Теребовлі. У купі різноманітного мотлоху я знайшла велику картонну коробку з іграшками. Поряд із поламаними пупсами і гумовими зайцями лежала бляшанка з-під кави. Вона колись слугувала сховком для моїх дитячих скарбів: копійчаних заощаджень «на Париж», мушель, значків, цукерки, подарованої кимось дуже рідним… Окрім переліченого, я надибала в ній пластмасовий ключик, той самий, що належав колись моєму Буратіно, й прилаштувала його до домашньої в’язки. Дивно, та через кілька днів мені виплатили довгоочікуваний гонорар. І найдивовижніше, що такі несподіванки тривали цілий тиждень…

   … Може, двері, які відчиняє ключик Буратіно, таки існують?..

 

 

 

ГРА В ТРИ РУКИ

 

   Ніяк не можу позбутися снів про музичну школу. Снів, що починаються з тривожних переходів (перебігів) із класної кімнати до академічного залу, а закінчуються грюканням кришкою чорного наполірованого рояля, чи стуканням пальців вчительки за моєю спиною, коли я вкотре збиваюся, тренуючи хроматичну гаму…

 

   ««Черні «Етюд», Гайдн «Сарабанда». Виконує учениця четвертого класу Наталія Пасічник».

 

   Моїх однолітків батьки віддавали хто куди: на танці, в спортивну секцію, на курси шиття, до бабусі. Мене записали до школи естетичного виховання. Я мріяла грати на скрипці, та мені вирішили купити фортепіано - єдине, що продавалося в магазині музичних інструментів.

   Вчителька, до якої мене привели, Марія Петрівна зовні нагадувала Анну Ахматову. Великих фортепіанних успіхів я не робила, ніяк не могла навчитися імпровізувати й підбирати мелодію, проте легко відрізняла на слух ноти і найкраще серед інших учнів писала музичні диктанти.

 

   «- Той, хто має здібності до точних наук, легко опановує сольфеджіо.

- А хто має здібності до мов?

- Той, хто має здібності до мов, вивчає мови».

 

   Про те, що Бах грав на церковному органі, Моцарт був вундеркіндом, а Бетховен – глухим, я дізналася ще до обов’язкового вивчення їхніх життєписів, із настільної книжки мого дитинства «Життя знаменитих дітей».

 

   «Батька Амадея звали Леопольдом, як кота».

 

   Музична література, спеціальність, акомпанемент… Усе було б нічого, якби не хоровий спів, котрий, як один із видів колективної діяльності, видавався мені пекельним покаранням. Спочатку я співала (пищала?) першим голосом, потім перейшла на другий, і, врешті, знову повернулася до першого - не змогла вивчити партії і виконувала те саме, тільки басом. А ще нашому хору декілька разів доводилося виступати в районному будинку культури.

 

   «Білий верх, чорний низ».

 

   Моя музична біографія тривала немало-небагато сім років. Після отримання свідоцтва я ще двічі, а то й тричі приходила до школи. Мабуть, у такий спосіб проявлялися рецидиви задавненої пристрасті до світу музики. Бо з якою метою можна блукати темним, майже неосвітленим коридором, роздивлятися незмінні стенди з портретами композиторів і славетних випускників? Уже в університеті випадково дізналася, що Марія Петрівна померла. На похороні я не була.

 

   «- Наталю, свого часу Ви закінчили музичну школу. Чи граєте досі? – Ні, я не займаюся вже тринадцять років, але в мене є цикл віршів, який називається «Гра в три руки»».

 

   У моїй колишній дитячій кімнаті в Теребовлі й зараз стоїть старе фортепіано «Україна», яке я відкриваю, коли приходить час зітерти з нього пилюку. Інколи мені вистачає сміливості натиснути на клавіші, просто, щоби перевірити, чи воно не оніміло. І навіть зараз – «фа-фа-мі-ре-до, фа-фа-мі-ре-до, сі-до-ре-мі-мі-мі-фа-мі-ре»… «Вальс-фантазія» Глінки, якщо хтось не здогадався.

 

 

 

МАНДАРИНОВИЙ САД БІЛЯ МОРЯ

 

 Усе буде саме так і не інакше: риби вдарятимуться об скелястий берег, стара татарка збуватиме виноград, я нестиму кошик з мандаринами, а за мною бігтиме маленька собачка.

   Того літа моє волосся страшенно вигорить. Мені напише колишній коханець і я на мить повірю у воскресіння почуттів… Аж поки не перевірю дату на конверті - 16 червня 2007 року. Двадцять років сюди не доходили листи. Двадцять років тебе немає.

 

   На морі я була тричі. З першої поїздки пам’ятаю лише декілька фрагментів: моє питання «Куди ми їдемо?», мамину відповідь «До Гонолюлі», нашу суперечку на тему: «Хто така Гонолюля?», ну і морські пейзажі з кораблями та моряками на них. Батьки купили мені жовтий надувний круг, який я називала «сонечком» і ходила в ньому по пляжі.

   Перше море було в Одесі й чомусь особливої ностальгії по собі не залишило. Навіть торбинку з мушлями ми витягували дуже рідко, аж доки вони не потрощилися і нам довелося викинути їх у смітник.

   У 2000-му ми із сестрою відпочивали у відомому на весь колишній Радянський Союз дитячому таборі «Артек». Дістати путівки було дуже важко. Ще важчою виявилася дорога -  цілу добу ми тряслися в плацкартному вагоні разом із іншими «артеківцями», солдатами, заробітчанами та звичайними туристами. Я не могла вночі спати й наступного дня зомліла від перевтоми. Після висадки нас привезли автобусом в Алупку й поселили в кімнату до інших п’яти дівчат.

   Це літо було найважчим у моєму дитинстві - замість омріяних прогулянок морським берегом і нічних посиденьок під місяцем, нас майже нікуди не пускали. Та й у воду дозволяли заходити після свистка. Я сумувала за домом і постійно плакала. Спілкувалася лише з молодшим від мене хлопчиком Колею з Херсону, який потім написав мені листа: «Наташа, почаще улыбайся, улыбка тебе очень идет!». Про друге море я пам’ятати не хочу.

   Попри все, у мене зберігся сентимент до Криму, але іншого - Цвєтаєвського. Півострову, де мешкали всі улюблені поети. Сюди вони приїздили, щоби потеревенити про справи літературні та любовні. Тут відігрівали свої кістки та серця. Крим, якого я ніколи не бачила. І це було моє третє море.

   Так у 2008-му я опинилася в Коктебелі. Того разу здійснилася моя мрія про вечірні прогулянки під пісню прибою. Та й настрій був такий, як треба: туга за тим, хто чекав мене в Києві, власне роздвоєння між «тут і там», вірші врешті-решт. У тому осінньому Криму я вперше побачила письменників Анатолія Кичинського, Василя Герасим’юка, Івана Андрусяка. З останнім ми навіть скуштували спочатку кримське вино, а згодом і кримський коньяк... А ще в пам’яті закарбувалося випадково почуте:

 

«О, ні! Поет не помирає!

Він просто пить переставає,

І к новой жизні воскресає…

Та віршів більше не писає!».

 

   Але море, море, море… Воно залишилося між камінням і засмаглими огрядними жінками у вицвілих розтягнутих купальниках, у спорожнілих рибних забігайлівках, у пластикових стаканчиках з каберне, у шумовинні піни і мовчанні по той бік телефону, у мандариновому саду, який я колись таки посаджу.

 

   Усе буде саме так і не інакше: ось я виходжу з побіленої вапном хатинки, відчиняю хвіртку, зриваю декілька мандаринів і кладу їх до кошика. Ось зазираю до поштової скриньки, чи, бува, немає листів. Ось іду піщаним берегом, сідаю на попередньо заготовану підстилку. Вода торкається моїх стоп, вітер здіймає мою панаму. Я засинаю і більше не прокидаюся.

 

 

                                             ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ СИНДРОМ

 

«Ich verlasse heut’ Dein Herz…[4]»

Lacrimosa

  

ЖИТІЄ БОГЕМНЕ

 

   Богемність – річ вроджена. Або набута. Або й те, й інше. Богема є в кожному місті й саме від його духу та колориту залежить, як вона виглядає і чим живе. Точніше, за що. 

   От у Львові з цим нелегко. Старі міста накопичують енергетику своїх мертвих та живих мешканців, і коли йдеш вузькою центральною вуличкою, то, здається, нема чим дихати, навіть якщо поряд нікого. У порожньому трамваї всі місця, ніби зайняті, а керманичем –божевільна фурія, яка обов’язково довезе вас до Личаківського кладовища, незважаючи на те, що кінцева станція – вулиця Пасічна. Загалом таке траплялося часто у зв’язку з багаторічним ремонтом колії.

   Окрім містичних, відкривалися й обрії реальні. Так за три роки «житія богемного» з моєї легкої руки (голови?) сформульовано та досліджено поняття типового львівського снобізму: «Як, ви цього не знаєте?». У Чернівцях зазвичай дивувалися: «Як, ви цього не маєте?». Інколи не мати було легше.

   Коли я перебралася до Львова, то наївно вірила, що богема тільки те й робить, що відвідує театр, філармонію, оперу. Цим, власне, я займалася перші місяці. Насправді все простіше. У богеми є свої «точки», інтер’єр, пропозиції яких залежать від наповненості гаманців клієнтів. Наприклад, «Білий лицар» - культова кав’ярня на площі Ринок, творчий кабінет Поета в законі Романа Скиби, коли той бував у Львові. Саме там ми збиралися, щоби потеревенити, вирішити бізнесові, чи напівбізнесові справи, пограти в шахи. Періодично безгрошів’я перетікало в матеріальну злагоду й навпаки. «Сьогодні я багата» - фраза, з якої починався день витрат. Найколоритнішою постаттю закладу була барвумен (слово зі Скибиного лексикону) Надя. Типова галичанка (в позитивному сенсі), вона знала не лише імена членів нашого товариства, а й їхні смаки: «Гарячого шоколаду нема, беріть капучіно». Хоча геть сором’язливість, алкоголем ми зловживали не менше.

   Скиба, як гуру, завжди підтримував дух змагання у колективі. Найбільше це проявлялося в армреслінгу, де він був абсолютним чемпіоном. Ну, майже абсолютним. Коли приходив хтось новий, його відразу тестували. Рідко кому вдавалося перемогти. Окрім прямої участі в змаганнях, Скиба любив продюсувати поєдинки і «схрещувати» інших, особливо дівчат. Я й сама декілька разів брала участь у цьому неподобстві, хоч і намагалася уникнути двобою: «Ці руки грали вальси Шуберта й Шопена…». А ще випадково поклала одного молодого поета…

   Інколи ми зраджували «Білий лицар» і перебиралися до дорожчої «концептуальної» кав’ярні з вільним доступом до Інтернету. У Львові таких море. Та, погортавши меню, дуже хотілося замовити звичайні чанахи в коричневому надщербленому горщику, а зверху, щоб обов’язково плавала квасолина.

   Богеми були різні, та їх усіх об’єднувала любов до літературного і навкололітературного життя. Інакше як я могла мати серед знайомих лікаря, агента з нерухомості, учительку, доктора наук, сторожа, співачку і навіть полковника прикордонної служби?

   Часто зустрічі відбувалися в доволі екзотичних місцях, наприклад, у військовому госпіталі.  Новачки намагалися декламувати свої вірші, досвідченіші – вхопити цукерку, або мандаринку, що їх пропонував «господар дому» терапевт Ярослав Нечуйвітер. От із ним я дружила. Найдивніше те, що в контексті цієї дружби мене більше цікавили проблеми медицини, ніж поезії. Мабуть, пересичення словами давалося взнаки, особливо після щоденних дискусій на сайтах самвидаву, які, як гуртували, так і роз’єднували. З одного такого мене навіть вигнали. За вільнодумство.

   З часом наші збіговиська ставали рідшими, аж поки цілком не звелися до Скибиних приїздів. Усе інше відбувалося вже за приватними запрошеннями або у справі. А невдовзі і я поїхала, залишивши лиш відбиток свого чола на склі вікна синьої електрички «Львів-Тернопіль»…

 

***

 

   До богемного життя, яким воно було в ті роки, я більше не повернуся ніколи. Та й ніхто не повернеться - літературні тусівки розлетяться хто-куди, колишні «точки» перетворяться на крамниці із сувенірами, а все довкола оцифрується… Хоча комп’ютерна іконка з келихом навряд чи зможе замінити справжні п’ятдесят коньяку щойно налиті мені моїм Скибою…

  

 

ДВІ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ОДНА ВІЙНА

 

 

 

 

«ПРОСТА РАДІСТЬ СЕКСУ»

 

«Sex is the one place where we today can learn

to treat people as people»[5].

Alex Comfort

 

 

 

A MAN IN HIS LATE 50s[6]

 

«Тобі дев’ятнадцять, мені – п’ятдесят,

Золоті помаранчі на гіллі висять

І злітаються крихітні ельфи»…

Мар’яна Савка

 

 

ВЕЛОСИПЕД ЛІКАРЯ С.

 

«Що я можу? Щоліта привозитиму тобі два яблука.

І діти твої сердито скидатимуть їх із могили».

Катерина Калитко

 

  

 

LE PAROLE LONTANE[7]

  

 

ХУДОЖНИК ІГОР ШУРОВ

 

   «Катерина многого не знает из того, что знает душа ее».

Николай Гоголь

 

   Художник Ігор Шуров прийшов у моє життя 2015-го. Була холодна зима, гілки замерзлих яблунь шкреблися у вікна, на письмовому столі градус за градусом холонув чай, монітор ноутбука блимав щойно відкритим документом «ворд», аж раптом хтось постукав у приватку Фейсбука: «Привет, королева, давай знакомится!». Так ми й зустрілися на неосяжних просторах Інтернету: художник Шуров і я.

    Художник Шуров - дуже скромна людина, називає себе самоучкою через відсутність класичної художньої освіти. «Ти - самородок» - виправляю його я. «Самородок» - погоджується він.

    Живопис Шурова - сюжетний, у ньому багато дитячого, ще більше казкового, чудесного і, можливо, саме це рятує його від творчого виснаження - художник Шуров малює майже щодня. Єдиною причиною вимушеної паузи може стати або відсутність полотна, або відсутність фарб. Хоча траплялося й таке, коли бажання творити у художника Шурова було таким сильним, що він зафарбовував стару картину і починав на ній нову.

   Художнику Шурову вдалося здобути неможливе - цілковиту свободу творчості і головне - свободу для творчості: художник Шуров хоче - малює олією, хоче - акрилом, хоче - пастеллю, а не хоче малювати, то відлежується до обіду на дивані і читає щось. Наприклад, мої вірші.

   А інколи художник Шуров сам стає поетом, поетом Шуровим. Проте якщо в живописі Шуров - трохи Арлекін, то в поезії він - П’єро (ну добре, П’єро, в якого під білою сорочкою просвічується барвисте трико).

   Якось ми із Шуровим вдвох написали вірша, тобто Шуров почав, а я завершила. Цей вірш став частиною доробку одного з нас, а чийого - нехай залишиться  літературною таємницею.

   Є в художника Шурова улюблене слово - «замечательно». Я з ним часто про це дискутую - ну не може все бути «замечательным»: і чужий живопис - не абсолютно «замечательный», і люди довкола - далеко не «замечательные», та й багато моїх віршів до «замечательных» не дотягують…. Проте мене тішить Шурівський позитивізм: коли мені бракує віри в те, що добро переможе зло, я позичаю її в художника Шурова. І добро перемагає.

   Із Шуровим ми бачилися лише раз, коли він був проїздом у Тернополі. Невисокого зросту (мені до плеча), з добрими веселими очима, він сидів навпроти мене у недорогому ресторанчику, пив вино, переповідав історії про великих світу цього (художників і поетів, звичайно)… А ще трохи про себе: як йому вдалося об’їздити всю Великобританію, як писав сценарії до різних телевізійних шоу, як викладав літературу у Вінницькому університеті, як малював стінгазету під час служби у війську, як лазив по деревах… Так ми і вийшли звідти, не перестаючи розмовляти, минаючи дорогу вздовж міського ставу і до залізниці, аж поки його постать не зникла поміж синіх сидінь електрички.

   Інколи мені здається, що Шуров знає про мене щось таке, про що не говорять вголос. А якщо розповісти, то все одно ніхто не повірить. Тому, говори, Ігоре, говори…

 

 

МОЄ ЗАТВОРНИЦТВО

                                                                                                  

«Не выходи из комнаты, не совершай ошибку»

Иосиф Бродский

 

   Думаю, для мене це було заплановано від самого початку. Богом, долею, моїм альтер-еґо - не важливо. Зійшлися планети, випала карта, склався пазл, посприяла політична ситуація в країні, я своєю рукою замкнула двері і… порвала з публічністю. Жодних виступів, жодних презентацій, жодної участі в літературних фестивалях: «Дякую за запрошення, може, краще в онлайн-режимі?», «Спасибі, трохи зайнята, сімейні обставини»… По правді, мені ніколи й не подобалося читати свої вірші на публіку, всоте відповідати на одні й ті самі запитання, вгадувати реакцію по той бік сцени. Та й свою есеїстику я почала писати задля того, щоб мати готові відповіді для журналістів та дослідників.

   У пожовклих Інтернет-архівах досі блукає моє неоперене інтерв’ю, в якому я, двадцятишестилітня, трохи кострубато сформулювала своє бачення літпроцесу: «Літературне життя – це життя всередині письменника». З того часу багато-що змінилося: моя поезія, я сама, але побудувати зазначену формулу чіткіше мені не вдається. Хіба що можу розтлумачувати її щоразу по-іншому, зміщуючи акцент з тексту на передумови його появи.

   Будь-яке затворництво має конкретну локацію – підземелля, печеру, фортецю, монастир, дачу… Протягом останніх років я займалася розбудовуванням свого «Передєлкіно» (за Борисом Пастернаком). Цеглинка за цеглинкою батьківський дім перетворювався на персональну літературну обитель Наталії Пасічник – з кабінетом, бібліотекою, напівсадком-напівпарком, в якому можна було б «порозмахувати граблями, наче скіпетром, чи жезлом» (автоцитата). В якийсь момент я настільки захопилася цим, що навіть виклала невеличку стежку з камінців і залишків цементного розчину вздовж кущів самшиту. Кущі я теж посадила власноруч.

   Поміж тим, цілком заховатися від світу неможливо: то тут, то там із закутків соцмереж періодично вигулькують новини про колег по перу, уривки їхньої творчості, фото...  Ну і телефон… Набирає мене якось один молодий поет, питає: «Як справи в спілці, в інших літературних тусівках?» Відповідаю: «Не знаю, ні з ким не спілкуюся, ніде не буваю». А він: «Ти - як Ліна Костенко!».

   Сьогодні єдиною можливою формою діалогу з читачем я обираю газетну або журнальну публікацію – максимум тричі на рік, нову книгу – раз на два роки. Чому б не розцінювати це як різновид звіту перед собою та іншими про те, що досі пишеться, досі можеться, досі живеться?

   Інколи в перерві між вдивлянням у щойно створений білий аркуш ворда на ноутбуці та складанням господарських планів я мислю: а чи не створити щось на кшталт приватного Ватикану (хоча про зречення спокус не може бути й мови), держави в державі площею шістсот метрів квадратних, замуруватися від усіх, обнести дім частоколом… А років за п’ятдесят хтось дуже відповідальний повісить на стіні бронзову меморіальну дошку з написом: «У цьому домі била байдики письменниця Наталія Пасічник».

 

 

МОЯ ДОНЬКА, МОЯ МАРИНА

 

   Мені – тридцять шість. Тобі – три. Ми з тобою схожі, і не лише зовні. Ти класифікуєш свій світ за алфавітом: «А» - акула, «Б» - білка, «В» - вовк. Мій світ так само систематизований, і в ньому вже давно немає місця для хаосу, навіть для творчого: «А» - автобус, в який ми сідаємо, пропихаючись крізь втомлених, розпашілих, вкритих дорожньою пилюкою пасажирів, «Б» - станція Бучач, де стоятимемо хвилин двадцять, а ти розриватимешся від плачу, «В» - твій рожевий триколісний велосипед, який цілий тиждень самотньо скнітиме в дитячій кімнаті.

   Ми з тобою зібралися в Карпати. Тільки ти і я. Ну, майже тільки ти і я. Це – твоя перша далека мандрівка. Двісті сорок кілометрів з чотирма пересадками. «Така кучерява…» - перешіптуються перехожі, коли ти скидаєш з голови свою білу панамку, отриману в спадок від мене. «Куди їдеш? До баби?» - запитує контролер, розглядаючи твоє червоне зарюмсане личко. Щоб якось тебе розвеселити, я куплю тобі ксилофон, палички до якого ти десь посієш наступного ж дня. Буква «Д» - «дорога»

   У гірському селі, де ми поселимося, безліч нових дерев’яних кладок – дається взнаки нещодавня повінь. Старі змило, їхні уламки разом з купами не знати звідки прибулого побутового сміття, лежать на кам’яних берегах. То тут, то там шумить вода. Я нестиму тебе на руках через вцілілі підвісні мости. Мені неважко – ти худенька і легенька, як кролик. Купатися не будемо – холодно. Буква «Р» - «ріка».

  Наш поводир чудово орієнтується на місцевості, а ще він пообіцяв нам справжнє сходження на вершину. Ми – неофіти, а тому йдемо довго: я з альпенштоком, ти – в рюкзачку, або на плечах. Коли ми нарешті дістанемося потрібної точки, перед нами відкриється широченна неозора синява. І ти, дитина, яка тільки вчиться говорити, вигукнеш: «Небо!». Два яструби – єдині, хто зафіксує нашу першу спільну перемогу. Вже повертаючись назад, я зауважу як твої щоки згоріли на сонці. Буква «Г» - «гора».

   Напевно, ти забудеш все, що з тобою трапилося того літа: і як ти губила і знаходила знову свого іграшкового їжака,  і як гладила старого сільського кота, і як вчилася свистіти в саморобного гуцульського свищика, і як заснула на автобусному сидінні, поклавши ноги на чужі коліна…

   А, може, коли виростеш, то розповіси мені те, що я й не зауважила. Щось таке про мене, чого я сама не знаю. Ти ще маленька. Я ще молода. Гори – вічні.

 

 

 

 

                                                                            ПІДГОРА

 

 

 

ТРИНАДЦЯТЬ ФАКТІВ ПРО МЕНЕ

 

   1. За тридцять сім років життя я еволюціонувала від холеричного меланхоліка до меланхолійного холерика й дуже цим пишаюся.  

   2. Нещодавно я купила собі скрипку, просто, щоб «була в хаті». Інколи, під час прибирання я витягую її з футляра та двічі проводжу смичком по струнах. Мушу зізнатися, що роблю я це щоразу краще і впевненіше.

   3. У мене немає жодного незакритого гештальту: я закінчила музичну школу по класу фортепіано, захистила кандидатську дисертацію, дописала кожен початий мною вірш.

   4. Я - всеїдний меломан і навіть якось побувала на концерті Діми Білана. Концерт симфонічного оркестру я відвідала разів чотири.

   5. Що п’ять років у мене з’являється новий приятель-гей. З невідомої причини геї до мене горнуться.

   6. Я постійно закохана. Коли я не закохана, я страждаю.

   7. У четвертому класі я була чемпіоном із велосипедних перегонів на нашій вулиці. Тривало це доки сусідській дівчинці не дозволили їздити на батьковому велосипеді «Україна». Обігнати «Україну» мені так і не вдалося.

   8. Я - педагог у третьому поколінні. Може, з цієї причини досі маю сентимент до «шкільних буднів». Коли я згадую похорон моєї вчительки англійської мови, особливо той момент, коли труну несуть повз школу і вмикають дзвінок «на прощання», то завжди плачу.

   9. У 2014-му мені вистачило сміливості висунутися на пост голови Тернопільської обласної організації спілки письменників. Так, вибори я програла.

   10. Я дуже послідовна. Мій перший секс був із тим самим чоловіком, із яким я вперше поцілувалася.

   11. Найбільша моя мрія – назавжди переїхати до рідного райцентру, розбити невеличкий город і реформувати наш будинок у щось на кшталт письменницького гостьового дому. Я вже уявляю як там можна буде до ранку бесідувати ні про що чи безмовно розпивати вино під чиюсь невмілу гру на скрипці. Право на запрошення гостей належатиме тільки мені.

   12. Я забула всіх, кого любила.

   13. Вчора я завершила свою нову книжку віршів.

---

[1] Центральний Комітет Комуністичної партії Радянського Союзу

[2] Антитерористична операція на сході України

[3] «Нет смерти для меня» (рос.) - Рената Литвинова.

[4] «Сьогодні я покину твоє серце» (нім.).

[5] «Секс – єдина сфера, де ми можемо навчитися поводитися з людьми по-людськи» (англ.).

[6] Чоловік під шістдесят (англ.)

[7] Далекі слова (італ.) – Maneskin.

[8] Жахлива дитина (фран.)

[9] Туман (англ.)

[10] Сама себе (фран.)