(моїй таксі
Сюзі присвячую)
Повість Наталі
Пасічник, відзначена першою премією «Коронації слова», розповідає про таксу
Терезку, яка мешкає у Львові на вулиці Медової печери. Поки Терезчиної
господині немає вдома, вдвох із сусідським псом Бровком вони мандрують сторінками улюблених книг,
відвідують виставку собак і навіть полюють на чупакабру…
Розділ 1
Терезка-дивачка
Розділ 2
Терезчина
амнезія або Пропала… господиня
Розділ 3
Терезка
і Бровко про господарів
Розділ 4
Терезка
про далекі країни
Розділ 5
Терезка
про слонів
Розділ 6
Терезка
і Бровко на виставці собак
Розділ 7
Терезка
про сни
Розділ 8
Чупакабра
знайшлася!
Розділ 9
Терезка
про любов
Розділ 10
Господиня
повертається
Терезчин словник
Розділ 1
Терезка-дивачка
Терезка –
такса. Тобто, собака. Тобто, порода у неї така – такса. Терезка мешкає вдвох із
господинею на вулиці Медової печери у Львові. Проте меду Терезка не їсть, бо
він – для господині, коли та кашляє. Мед – солодкий, а від солодощів такси
товстішають. Тулуби в них довгі, як ковбаски, але невеликі. Багато їжі туди не
вмістити. Ото з’їси зайвого – і відразу стаєш схожою на м’яч. А для такси
надлишкова вага – ганьба. Терезка не раз чула приказку: «Товсті такси коштують
бакси, а худі – рублі». Та цю відмазку, на її думку, вигадали, аби ввести в
оману наївних собак, які їдять на ніч.
Терезка –
мисливської породи. Господиня казала. «Я – мисливська, тому що обмислюю кожну
дрібницю у Всесвіті», – знайшла логічне пояснення наша розсудлива героїня.
Терезку на
вулиці недолюблюють. Може, тому, що вона – такса, а може, тому, що грамотна:
книжки читає. Оце вляжеться на ґанку з якоюсь і носом сторінки гортає.
Навколишні пси проходять повз, скоса позирають. І тільки найближчий сусіда
Бровко вітається:
– А добридень
тобі, Терезко!
– А здрастуй,
Бровку! – такса підіймає голову, настовбурчує вуха й одночасно притримує лапою сторінку,
щоб не згубити місце в книжці, на якому зупинилася.
Бровко – пес
незрозумілої породи: є в ньому щось від німецької вівчарки, є й від пуделя. Про
те, що Терезка вміє читати, він дізнався від інших собак і це справило на нього
неабияке враження. «А що, як такси і не собаки насправді?» – такі думки хвилюють
його щоразу, коли він опиняється біля Терезчиного подвір’я, але перепитати
ніколи не наважується. Раптом вона образиться?
Ось і зараз – далі привітання розмова не пішла.
Терезка любить
розповіді про далекі країни та чудернацьких звірів. У господині книжок про це
мало, тому доводиться перечитувати одне й те саме по кілька разів та ще й
власні продовження вигадувати. Так в уяві Терезки завелися летючі слони,
драбини, якими можна дістатися до неба, і таємничі манускрипти, виписані
чорнилом з космічного пилу. Дивиться вона собі кудись замріяно, роздумуючи про
все це, аж поки рипне хвіртка і рідний голос покличе її:
– Терезко!
Терезко!
Господиня
додому прийшла!
Розділ 2
Терезчина амнезія або Пропала… господиня
– Терезко,
ти де? – господиня, здавалося, повернулася додому в чудовому настрої. – Поглянь,
що я для тебе маю!
З
маленької паперової торбинки визирали сосиски.
«Ням-ням,
– проковтнула слинку такса. – Сьогодні якесь свято? Може, в господині день
народження? А може, в мене?..»
– У
нас із тобою купа справ. По-перше, треба прибрати в будинку, замести подвір’я,
викинути сміття, полити вазони і… спакувати валізи! – господиня одночасно
розкладала в холодильнику куплені продукти. – Завтра, Терезко, я маю
невідкладні справи і їду за місто аж на цілий тиждень. Тому доведеться тобі
побути самій…
«Самій…
Як це?» – подумала собака. Її увага була прикута до сосисок, що їх господиня
нарізала дрібними шматочками і клала до червоної миски з написом «Терезка».
– Зараз
підготую тобі їжу на кожен день, і мусиш усе з’їсти. Ти в нас дівчинка розумна,
тому матимеш чим зайнятися. Дочитуй
свою енциклопедію, гуляй на свіжому повітрі, не спілкуйся з незнайомцями і
взагалі, поводься, як справжня такса! – господиня погладила її за вухами.
«Справжня
такса… – Терезка взялася за перший шматок сосиски. – Смачно…» Потім другий,
третій, четвертий – і не стало цілої миски. Відчувши, що в животику більше
немає місця для їжі, такса почалапала до вітальні і лягла під столом.
– Втомилася?
– господиня саме виймала з шафи одяг і пакувала його до невеличкої коричневої
валізки. – Йди лягай, маленька, я теж за мить вкладатимуся. Мені завтра рано
вставати. Добраніч!
****
Терезка
прокинулася від того, що їй на носа cів метелик. Вона вдала, ніби спить, щоби
краще його роздивитися, але раптом їй стало лоскітно і – «Апчхи!». Метелик
налякався й пурхнув у вікно.
– Попоїсти
би… – пробурмотіла такса і згадала про сосиски. Зробивши коротку пробіжку коридором (така собі ранкова зарядка),
вона на великій швидкості загальмувала посеред кухні. Замість звичної червоної
миски, такса побачила сім інших, наповнених звичайним сухим собачим кормом.
– Це
що таке? Терпіти не можу штучної їжі! А де вчорашній кулінарний шедевр? Я так
не бавлюся! Невже мене вирішили посадити на дієту? – Терезка торкнулася до
свого животика, щоб перевірити, чи випадково не погладшала. – Та ні… Щось тут
не так… Тим більше, сьогодні неділя, вихідний день… А мене таким годують! І
куди поділася господиня?..
Собака
зазирнула до вітальні. «Нема… Може, у спальні?.. І тут нема… А, мабуть, на
подвір’ї!»
Проте
ні в альтанці, ні біля клумби нікого не було. Терезка двічі обійшла будинок, аж
задихалася, але господині так і не знайшла. «Де вона? Може, щось трапилося? Що
робити?! Що робити?!»
Тут
у такси виникла ідея: треба написати оголошення і розклеїти на вулиці. Раптом
хтось побачить і повідомить!
Собака
повернулася в дім, де знайшла аркуш паперу і ручку. «Отже, пишу: «Пропала…
господиня. Вік – 25 років. Красуня неймовірна. Очі – карі, шерсть – коричнева.
Пише книжки. Якщо знайдете, прохання повідомити за адресою: вул. Медової
печери, 39а. Питати Терезку». «Так, ніби все», – Такса склала у свій маленький
наплічник ножиці, скотч і попрямувала до хвіртки.
****
– А привіт, Терезко! – на вулиці таксу
зустрів Бровко. – Ти куди так намилилася?
– Намилилася? Що за дурниці? Я купаюся
вдома, а не публічно! І взагалі – в мене архіважливі справи!
– Які-які?
– Ой, Бровку, в мене насправді таке
горе… Господиня пропала!
– Як пропала? Куди?
– Якби ж я знала… – Терезка відчула, що
в неї затремтіли вуха. – Прокидаюся, а її нема… А сьогодні ж неділя, розумієш,
вихідний. Ми в такі дні завжди разом. І замість святкової їжі в мене у мисці –
сухий корм… Це жахливо!
– Та не переймайся ти так, знайдеться! –
Бровко захотів по-дружньому лизнути її в носика, але засоромився і відступив
назад.
– Я оце оголошення зробила, допоможеш
розклеїти?
– Звісно, Терезко! Давай їх сюди…
Собаки вже встигли повісити декілька, аж
тут Бровко запитав:
– Слухай, а вона тобі нічого не
говорила? Може, заміж виходить? У її віці всі так роблять.
– Заміж?.. Та сказала би… Постривай…
Вчора господиня повернулася з великим пакунком сосисок, і поки я ними вечеряла,
розповідала про якісь валізи… Справді, і навіть настанови мені давала про те,
як поводитися поки її не буде… Ой, яка ж я роззява! Це все через книжки.
Читаю-читаю, а головного не помічаю! Амнезія!
– Гамне… що? Тобі животик болить?
– Амнезія, Бровку, - це коли все-все
забувають.
– А… Значить голівка поламалася… І в
мене таке часом буває, особливо, коли купатися треба. Та мені завжди нагадують…
Ех! Що ж тепер? Знімати оголошення, Терезко?
– Так, і хутчіше, щоб ніхто не прочитав!
Поки Бровко бігав з одного кінця вулиці в
інший, відриваючи маленькі паперові клаптики, такса знову заглибилася у свої
думки: «Куди вона поїхала і коли повернеться?.. І взагалі… як тепер жити? І
головне – як їсти сухий собачий корм?!»
Розділ 3
Терезка і Бровко про господарів
Дивні часи
настали в житті Терезки. Прокидається тепер, коли заманеться; блукає вулицею,
чого раніше не траплялося; телевізор вмикає, навіть якщо там нічого цікавого не
показують; спить, де хоче... От на ліжку господині вчора лежала. Ну тільки
трішечки…
Найважче таксі
їсти сухий корм. Адже гарячі пухкі сосиски на обід – це одне, а собачі сухарики
цілодобово – зовсім інше. Загалом усе чудово, хоч і не так, як завжди. Можна
Бровка запросити, і не лише на подвір’я, а й до себе на килимок. Терезка –
гостинна!
От і сьогодні,
коли надворі падає дощ і спілкуватися на ґанку не зовсім затишно, собаки засіли
на кухні.
– Слухай,
Терезко, а чому в тебе так багато мисок? Можна сказати – цілий сервіз?
– Та це
господиня про мене подбала – їжа на всі дні тижня… Шкода тільки, що така
одноманітна…
– А господиня в
тебе хто? – запитав Бровко, догризаючи сухарик із Терезчиної миски.
– Ну… Вона –
письменниця. Книжки пише. Про людей, природу. Оце інколи сідає з самого ранку
за комп’ютер, одягає окуляри і друкує, друкує, друкує. Відволікти неможливо! А
потім ходить кімнатою і читає вголос окремі речення – перевіряє, чи помилок,
бува, немає.
– Ого! Тобі,
мабуть, з нею дуже цікаво…
– Що є, те є!
Вона навіть про мене віршика написала:
Ну й новини, ну і вісті –
У Терезки лапи в тісті.
Такса торт пече весь ранок,
Аж забула про сніданок.
Все тому, що саме нині
Іменини господині!
– Ууух ти! А я
теж віршика можу скласти! Ось послухай:
По тобі повзе блоха!
Ха!
– Ой,
жах! Де?! – такса аж підскочила. – Ааа! Які блохи?! Звідки вони могли взятися?!
– Та це ж я вигадав! Ти що,
справді повірила?
– Теж мені автор!
– Гавтор? А що воно таке,
Терезко?
– Ой, Бровку,
який ти нетямущий… Усе тобі пояснювати треба. На чому я спинилася? – Терезка
почухала гладеньку потилицю. – Так от… До нас іще часто гості приходять. Письменники
всякі. Ось вони справді зчиняють галас розмовами про Гомера, Шекспіра і пізній
Ренесанс. Нудьга, коротше кажучи. Я люблю, коли розповідають про мандри,
гігантські кораблі із золотом у трюмах, про однооких та одноногих піратів і
прекрасних полонянок…
– А мені подобаються
веселі оповідки! Коли мої господарі збираються родиною вечеряти, то я часом так
сміюся, що про їжу забуваю…
– У тебе
кілька господарів? – здивувалася Терезка.
– Ну, їх узагалі
багато: тато, мама, бабуся, дідусь та ще троє дітей… Діти хоч і найменші, зате
клопоту від них найбільше – то на хвоста хтось наступить, то стільця перекине,
то як заверещить уночі! Тут від страху і сам вити починаєш…
– Порівняно зі
мною ти живеш напрочуд динамічно! Вважай, що це плюс, але мінусів, звісно, теж
можна багатенько нарахувати…
– Плюс, мінус…
Терезко, ти - математикою захопилася? Визирни-но у вікно, дощ ніби вщух… Гайда
на вулицю!
– То ходімо! –
Терезка сама здивувалася власній рішучості. Ще вчора вона відмовилася б і
залягла з книжкою, а вже сьогодні чистими лапами по багнюці – хляп-хляп!
От що значить – сама вдома!
Розділ 4
Терезка про далекі країни
Про Терезчину
пристрасть до мандрів знали всі, але те, що вона не була ніде, крім Львова,
такса старанно приховувала. Зрештою, жоден сусідський пес ніколи не здогадався
б, що її славетні подорожі вдвох із Колумбом на кораблі «Санта Марія», блукання
узбережжям Африки, де вона смажила яєчню зі страусового яйця, чи полювання на
мамонтів в Антарктиді – художнє переосмислення прочитаних книг. Іншими словами
– вигадка. Терезка любила читати, але найбільше їй подобалося переповідати
історії так, ніби вона брала безпосередню участь у всіх описаних подіях.
От і сьогодні,
сидячи на ґанку разом із Бровком, такса просто мусила поділитися останніми «новинками»:
– А знаєш,
Бровку, є така країна – Австралія?
– Гавстралія?
Там що – лише собаки живуть?
– Та ні. Не
Гавстралія - Австралія! Там коали є, ведмеді такі. Вони лазять по деревах, а на
животах мають спеціальні сумки, в яких тримають своїх дітлахів.
– Уперше чую!
А ти їх бачила?
– Тю! Я з ними
навіть розмовляла… Оце коли ми з капітаном Куком вийшли на берег, коали,
кенгуру і навіть страус ему підбігли до нас і вручили свої дари!
– Ого! А кен…
кен... кенгуру та ему – це теж такі ведмеді з сумками? – Бровко широко
розплющив очі і на мить спробував уявити, як ціла зграя звірів виймає з торбин дивовижні
коштовності й кладе їх прямо перед Терезчиними лапами.
– Та ні,
Бровку! Це – інші тварини. – Терезка вирішила не вдаватися в деталі, хто з них
ведмідь, а хто – не дуже. – Так от, пан Джеймс, той, що капітан Кук, просто під
пальмою підписав з ними мирну угоду, за якою вони щороку приносили нам дві
тонни кокосів, чотири тонни бананів і десять кілограмів плодів шоколадного
дерева!
– А чому ж
шоколаду так мало?
– А тому що… Тому
що… – такса раптом затнулася, – він у них на вагу золота!
– Ой, Терезко,
а ти чула пісеньку «Аборигени з’їли Кука»? Її один вар’ят із сусідньої вулиці
постійно горланить… Це про того самого Кука? Капітана Кука?
– Про нього,
бідолаху… – Терезка враз посмутніла. – Таки з’їли… Я тоді відлучилася на годинку,
а коли повернулася, то думала, що й мене та сама доля спіткає… Аж ні… Вони
собак не їдять. Не корейці все-таки… Взагалі ж, Австралію оточує величезний
океан!
– Як
Винниківське озеро?
– Тю, Бровку!
Він у тисячу, ні, у мільйон разів більший! Та про океан я знаю тільки трішечки…
– А як ти
зазвичай подорожуєш? Пішки?
– Ну… То
літаком, то поїздом, а то й автостопом.
– Гавтостопом?
На інших псах? Ну ти, Терезко, даєш!
– Гавтостопом
хіба що блохи їздять! А я люблю – автостопом. Це коли зупиняєш автомобіль з
мандрівниками, і вони везуть тебе, куди забажаєш. Без-кош-тов-но!
– Он воно що!
Слухай, а там, – Бровко глянув на небо, – є живі істоти?
– Думаю, є… Я
колись прочитала, що туди, тобто в космос, можна полетіти. І не тільки людям, а
й тваринам!
– Невже,
Терезко? І що, справді котрась тварина космо… космонавтом була?
– Чув про
собак Білку і Стрілку? Про них усі газети писали… – Терезка замовкла, і на тому
натхнення щось розповідати покинуло її. – До сну мене хилить… Я, мабуть, піду
вже…
– То й я піду…
Ще вечерятиму, – Бровко облизнувся, уявивши свою миску, наповнену їжею. – Ну, бувай,
Терезко. Завтра побачимося!
– Атож! –
такса позіхнула і глянула вгору. На небі було повно зірок. «Десь серед них є і
собача зірка Сіріус», – подумала вона і зачинила за собою маленькі дверцята.
Спати.
Розділ 5
Терезка про слонів
Коли ви
мешкаєте в галицькому містечку, на віддаленій вуличці, де не більше двадцяти
будинків, і в кожному з них є собака або кішка, то ваші уявлення про тваринний
світ не такі вже й вичерпні. Інша справа, якщо можна читати книжки або дивитися
телевізор. Ось і Терезка, гортаючи «Енциклопедію звірів» щоразу дивувалася: «І
звідки вони всі взялися? І чому в них така плямиста шкіра і кошлаті гриви?».
Натомість довгі вуха в неї ніколи не викликали запитань: «Майже як у мене!».
– Бровку, а ти
щось знаєш про братів наших менших? – поцікавилася Терезка (як і вчора, собаки
сиділи вдвох на ґанку).
–
Про кого, про
кого? – не зрозумів Бровко.
–
Ну, про звірів…
– А ми з тобою, Терезко, хіба не звірі?..
– Ми – домашні
тварини! – гордо заявила такса. – Освічені, так би мовити. А я про тих, що в
лісі живуть… Або в джунглях!
– Де-де?
– У джунглях:
тропічних лісах, де замість ялинок і дубів – бамбуки та ліани. Там є справжні
слони! Ну і ще багато різних істот…
–
А слони – це
хто?
– Як би тобі
пояснити, Бровку?.. Слони – то гігантські вухаті тварини з отакенними носами!
– Як такси?
– Тю! Кажу ж – гігантські, а такси середнього
зросту!
– Якщо не
сказати – низького. Ги-ги! – Бровко ледве стримався, щоб не засміятися.
– Ну все! Я
образилася! – Терезка повернулася до нього спиною і вдала, ніби пильно вивчає
зміст енциклопедії. – Ти так й до старості неуком будеш!
– Вибач,
Терезко! Продовжуй, будь ласочка…
– І не
подумаю!
– Дуже тебе прошу!
– Бровко благально глянув на таксу.
– Ну добре,
але тільки заради слонів! Так от, їхні довгі носи називаються хоботи. Хоботами
слони можуть піднімати різні вантажі. А ще з їх допомогою вони влаштовують собі
душ…
– Слони теж
купаються?
– Так, Бровку!
Уявляєш, стоїть ціле слоняче стадо і всі поливають одне одного!
Бровко тільки
фиркнув у відповідь, бо згадав, як його вчора сполоснули зі шланга.
– А ще слони
живуть в Індії, і там на них їздять раджі – індійські королі.
– То вони – ще
й транспорт?!
– Ага… По
секрету скажу тобі, що їх навіть у нас можна зустріти. Та не в живій природі, а
в зоопарках.
– Тобто, слонів
тримають у неволі, а люди приходять на вихідних зі своїми дітлахами і
витріщаються на них? Бідолахи…
– Справді, сумно
це якось…
Тут здалеку
пролунало:
– Бровку!
Бровку!
– То, либонь,
тебе обідати кличуть, – Терезка закрила книгу. – І я піду, час черв’ячка
заморити.
«Ех, – подумав
Бровко. – Добре, що мої господарі нікуди не поїхали. А то й мені довелося б
усякими черв’яками перебиватися…»
Розділ 6
Терезка і Бровко на виставці собак
Сьогодні – день
свіжої пошти. Із самого ранку Терезка виглядала листоношу, а та все не йшла і
не йшла.
«Яке неподобство!
Я вже цілий тиждень чекаю на нове дослідження про затонулий «Титанік»,
перечитала сто книжок про море, лише би знайти щось подібне, а вона, бачте,
спізнюється!». Такса сердито тупнула задньою лапою. Тут хвіртка скрипнула і в
поштову скриньку впала газета.
«Ну нарешті!» –
Терезка вибігла на подвір’я, витягла її і хвацько понесла в зубах.
Примостившись на своєму картатому килимку, вона налаштувалася продовжити захопливе
читання. Проте там, де мала би бути довгоочікувана стаття про Бермудський
трикутник і «Титанік» у ньому, наша нетерпляча героїня побачила величезне
оголошення: «До уваги кінологів! У вашому місті відкривається перша виставка
собак. Вхід 10 гривень».
«Що це? Яка ще
виставка? Де моя стаття?» – тричі проглянувши газету від початку до кінця, Терезка
чи то з розпачу, чи то зі злості почала шматувати її, аж доки від неї не залишився
лише клаптик з ненависною рекламкою - «А може, піти й глянути? Такі заходи
часто обіцяють не тільки безліч приємних вражень, а й цікаві знайомства… Тим більше, там будуть собаки!»
Такса знайшла
свою скарбничку – стару іржаву банку з-під собачих консервів – і витрусила
звідти цілу купу копійок.
«Гривня, дві,
три, три п’ятдесят, три сімдесят п’ять, чо-ти-ри…»
Нарахувавши
дев’ять гривень, Терезка сумно зітхнула: «На квиток не вистачає… То що, не йти
тепер, чи як?.. Може, за диван щось закотилося, а я не побачила?» Та під
диваном, окрім домашніх капців господині, старої гумової іграшки та пилюки,
нічого не було. Терезка побігла на кухню і взялася нишпорити під кришками каструль,
цукерничок, навіть у духовку зазирнула, та одразу ж відсмикнула носа, згадавши,
як колись попекла його об гарячу бляшку з тортом. Ні-чо-гі-сінь-ко…
«Ех, така
нагода… Та й вдома сидіти не хочеться… Може, у когось позичити?»
Зібравши у
вузлик заощадження, такса хутко попрямувала на подвір’я до Бровка.
– Здоров! – пес
понуро сидів на своєму ґанку. – Щось трапилося, що ти аж покинула своє
господарство? Ги-ги…
– А ти, Бровку,
як завжди, недостатньо поінформований!
– А ти,
Терезко, як завжди, у курсі всіх справ!
– Атож!
Сьогодні, щоб ти знав, у нашому місті виставка собак!
– Ого! Це ж їх
будуть тисячі, мільйони! Можна навіть якихось своїх далеких родичів зустріти… Гайда,
подивимося!
– Отут і
пригальмуй з польотом фантазії. Вхід платний – цілих десять гривень. Я зібрала
трохи, але цього не вистачить навіть на один квиток.
– То не біда,
Терезко! Ми теж собаки, нас повинні безкоштовно пропустити.
«Та ну… –
подумала такса. – Я не учасниця виставки і обманювати інших - неправильно».
– Знаєш,
Бровку, не надихає мене ця ідея… Подумай сам: підійде дядечко міліціонер і
запитає: «А з якого ви міста?» - і що ми йому відповімо?..
– Скажемо, що…
загубилися і шукаємо своїх господарів… А поки він записуватиме наші клички,
втечемо… Не бійся, це ж такий шанс – виставка собак! Може, я врешті-решт своїх
братів знайду!
– Нетямущий ти,
Бровку… Там будуть тільки породисті пси. А ти якої породи?
– На що ти
натякаєш? Я – справжній дворянин! Дворняга тобто... Не хочеш – піду сам, а ти
далі скній за своїми книжками!
Терезка раптом
так захотіла зробити щось незвичайне, що забула про всі свої принципи і
випалила Бровкові прямо у вухо:
– Добре! Добре!
Добре! Ти знаєш, де площа Ринок?
–
Ще б пак,
Терезко! Я ж не такий домовик, як ти! Ги-ги!
– Який такий
домовик? Ти знову все наплутав! Та зараз не час для лекцій, побігли!
****
Минувши аж
чотири вулиці, перейшовши дорогу в небезпечному місці, втрапивши під руки
продавчині хот-догів, яка саме поливала сосиску кетчупом, а тому з червоними
плямами на головах, двоє приятелів врешті опинилися на території виставки.
– Ух ти,
Терезко! Я відчуваю, що все вийде. Бачиш, он там, біля входу, стоїть охоронець?
Треба пройти так, щоб він нас не помітив. Ану, зроби поважну мордочку і гайда
за мною!
– Поважну
мордочку, поважну мордочку… Можна подумати… – пробурчала вслід Терезка.
Щойно вони
опинилися біля дверей і вже були готові прошмигнути вперед, охоронець ногою
перегородив їм дорогу:
– А ви куди?
Тут тільки породисті собаки. Таксу пропустимо – мабуть, загубилася. А ти,
приблудо, – звернувся він до Бровка, – йди геть звідси!
– Ти чула,
якої він про мене думки, Терезко? Ніііі…. Я цього йому не вибачу! – Бровко
почав бігати навколо охоронця, доки той втратив рівновагу і впав.
– Не
відставай!
Терезка так
розігналася, що ледь не збила з ніг огрядну тітоньку, яка несла на руках
маленького, майже кишенькового песика з бантиком на голові.
«Ну й
неподобство! Я б ніколи не дозволила зробити таке з собою. Навіть господині…»
Нарешті собаки
потрапили до головної зали. Кого там тільки не було! Доги, пекінеси, тер’єри,
пуделі… І тут перед очима Терезки з’явився цілий виводок такс!
«Хіба таке
буває? Я завжди думала, що я тут – єдина такса… Подібні собаки, звісно, є, але
десь далеко… В інших країнах, галактиках, світах… А тут їх так багато! Дивина
та й годі…»
– Терезко, он
твої родичі, – озвався Бровко. – Такі ж коротконогі та довговухі, як ти. Ги!
Тільки шерсть інша. Ти – руденька, а вони якісь плямисті, як… леопарди!
– Леопарди в
Африці… – Терезка трохи наблизилася до псів, аби краще їх розгледіти.
«Чому
господиня мені ніколи не розповідала, що в цьому місті живуть іще такси, крім
мене?»…
– Поговори з
ними, Терезко! Може, вони тебе знають.
–
Та ні, Бровку… Я
соромлюся…
– Тю! Ти що?! Я
сам підійду і запитаю!
– Не роби
цього!
Та Бровко вже
стояв поряд з таксами і про щось гомонів.
– Ходи до нас,
Терезко! Тут весело!
«Весело, весело…
Якщо на світі є стільки подібних до мене істот, то чому я живу сама? Звісно, я
маю господиню, але ж вона – не такса… А мій єдиний не книжковий друг Бровко – і
той невизначеної породи. Коли господиня повернеться, скажу, аби купила мені
таксу. Годі вже терпіти цю самотність!»
Раптом Терезка
побачила, що знаходиться далеко за межами виставки. Аж тут почула голос Бровка
у себе за спиною:
– Та спинись
же! Оце так швидкість! А ще казала: «У мене лапки короткі!». Ти навіщо втекла?
Такси дуже хотіли з тобою познайомитися.
– Бу… Та я оце
замислилася трохи… Колись розповім…
– Розповість
вона! Ех, Терезко, такий шанс проґавила! Ти би бачила, як я потім знову від
охоронця втікав! Він ще хотів у мене каменюкою жбурнути! Жах!
Терезка
зазирнула Бровкові в очі: «Ні, він - таки не такса… Але ж цінність його від
того не менша… І я не єдина у Всесвіті. Нас – багато! Такс».
Розділ 7
Терезка про сни
Сни до Терезки приходять двічі на рік: у різдвяну ніч,
коли трапляються різні дива, та навесні, мабуть, через авітаміноз… Сама вона
завжди пояснює цей феномен так: «Я за зиму так втомилася, так втомилася!..» От
і сьогодні, прокинувшись, Терезка довго протирала лапами очі, а потім
вигукнула:
– Я бачила сон!
І раптом згадала: щоб не забути його, не можна дивитися
у вікно. А ще краще – записати побачене. Тому, щільно стуливши повіки, вона покурсувала
коридором – узяти в кімнаті господині
ручку та блокнота.
«Так-так, це, здається, двері, це стіл… А ось і
необхідне! – такса зосередилася. –
Усе почалося з … дзвінка у двері! Я
бігла, бігла, бігла, аж тут зашпорталася об капці біля дзеркала… Потім на
хвильку прокинулася… Дійсно – я ж бачила, як навколо темно було! І знову
заснула… – Терезці захотілося глянути
на те, що вона занотувала. – А що,
як не зможу згадати продовження?» Вона ще міцніше заплющила очі, і від того всі
інші її органи чуття запрацювали гостріше. «Дивно, але уві сні пахло пиріжками
з яблуками… І молоком! Тут до мене хтось підійшов і почухав за вухами… І
Терезкою назвав… Такий знайомий голос… Та це ж… Та це ж… Господиня!» – такса відчула, як у горлі пересохло, і відчайдушно
розплющила очі. Поряд нікого не було, а з вікна долинав гавкіт сусідських
собак…
****
– Терезко! Терезко! – Бровко стояв поряд з іншими псами і
вкотре намагався запросити її до гурту. Проте такса мала такий замислений
вигляд, що він одразу забув про все і сам підбіг до неї у передчутті цікавої
розмови.
– Привіт, Бровку! – Терезка мляво подала йому свою руду
лапу.
– Тю, ти сьогодні якась дивна… Певно, погода на тебе так
впливає.
– Та ні, то безсоння, точніше, снобачення.
– Сно... Снобачення? А це що таке? Якийсь новий телеканал?
– Ой, Бровку… Я про сни, про підсвідоме… Тобі хіба нічого
не сниться?
– Еее… Дуже рідко. Я, коли засинаю, то наче в яму
провалююся… А зранку не пам’ятаю нічого.
– І я так. А сьогодні вдалося дещо пригадати. Виявляється,
сни – чорно-білі, як старе кіно. Лише окремі кольори трапляються. Коли мені
наснилася ковбаса, вона точно була червоною… –
Терезка мимоволі глянула в бік холодильника.
– Ги… Ковбаса – це добре, – Бровко облизнувся. – Слухай, Терезко, а ти хропеш уві сні?
– Я?! Та ніколи в житті! За кого ти мене маєш? – такса
налаштувалася образитися на те, що її підозрюють у такому неподобстві, проте в
повітрі і справді з’явився запах пиріжків. – Бровку,
– вона порухала носом, – ти нічого не відчуваєш?
– Пахне смачненьким…
– От і я про це… Наче щось непевне коїться. Вітер змін, чи
що…
– Вітер занудства! Ти собі як хочеш, Терезко, а я біжу
обідати, чого й тобі бажаю. Скільки ще повних мисок у тебе залишилося?
– Дві: на сьогодні
й на завтра…
– То йди пообідай, а то ще більше схуднеш від своїх
хвілософій. Смачного! – Бровко прошмигнув крізь хвіртку і зник за ворітьми
свого подвір’я.
«На сьогодні й на завтра…» – подумки повторила Терезка і понуро попленталася до
миски.
Розділ 8
Чупакабра знайшлася!
Коли Терезка
була ще зовсім малою і поміщалася на долоні господині, в місцевих газетах
писали про дивну істоту-кровопивцю – чупакабру. Та що там у газетах! Мешканці
вулиці Медова Печера страшенно переймалися, чи не навідається це чудовисько якось
вночі і до них.
Минуло трохи
часу і всі забули про його витівки. Навіть Терезці важко було би сьогодні
пригадати, що воно за монстр – чупакабра. Якби не випадок…
– Терезко!
Терезко! – за хвірткою стояв Бровко. – Чула новину? Чупакабра повернулася!
– Чупа що? –
байдуже перепитала такса, втупившись у свою улюблену енциклопедію.
– Чу-па-ка-бра!
Досі недосліджена тварина-вампір!
– Ану-ану…
детальніше…
– Розумієш,
тут така справа: мої господарі цього літа завели курчат. Маленьких, жовтих,
пухнастих, з рожевими лапками. Тридцять штук. А минулого тижня вони по одному
почали зникати…
– Може,
курчата помандрували кудись? – перебила Бровка Терезка.
– Ой, вічно ти
про свої мандри! Поцупили їх. І не будь-хто, а справжнісінька чупакабра!
– Слухай,
Бровку, в мене ідея! Давай влаштуємо детективне розслідування з фактологічним
матеріалом: фото, відеозаписи, свідки. Коли найчастіше приходить цей монстр?
– Уночі,
звичайно… Ти не боїшся?
– Та я –
найхоробріша такса в світі! Хоча… трохи страшно, якщо чесно… Але ж ми разом
підемо, правда?
– Правда!
Чекатиму тебе о десятій вечора біля мого будинку! – Бровко зачинив хвіртку. –
Не забудь взяти фотоапарат!
«І ліхтарик,
адже буде темно. А ще кілька поліетиленових торбинок для доказів! І з цим треба
щось зробити, – такса взяла в лапи свої довгі вуха. – Зав’яжу у вузлик – і
ніхто мене не впізнає. Навіть чупа… чупакабра!»
****
На небі не
було жодної зірки, коли Терезка вийшла з дому. «Пітьма яка! Ой, нащо мені та
чупакабра… Лежала б собі на килимку, читала про Марко Поло, сухарики гризла…
Ех, Бровку, що ти таке вигадав? Ще й цей фотоапарат, вагою зі слона…»
– Ну, нарешті
ти прийшла! – з-за рогу з’явився Бровко. – Я вже думав, що ти налякалася і
вирішила поспати!
– І тобі не соромно
таке казати? – такса на мить відчула, як її серце сповнилося хоробрості та
рішучості. – Показуй свою чупакабру! Я зроблю кілька знімків, і завтра ми
прокинемося знаменитими!
– Ого,
Терезко… Ти така смілива! Ну, ходімо, але обережно – тут можна ненароком
наступити на щось не вельми приємне… Наприклад, на какалію!
– Не какалію,
а фекалію! Веди – у мене фотик, і його треба буде повернути таким, яким узяли.
Інакше господиня мене сваритиме.
Собаки тихенько
минули подвір’я Бровка й опинилися в маленькому тісному курнику.
– Як темно… –
тихо промовила Терезка.
– І страшно…
Заховаймося під цією лавкою, тут нас ніхто не помітить…
Такса
прошмигнула поміж дерев’яних ніжок і акуратно вийняла фотоапарат із чохла.
– Хтось іде… –
ледь чутно озвався Бровко. – Спробуй упіймати в кадр…
– Де? Де? Я
нічого не бачу…
– Та ось же! Ліворуч…
Таке чорне і кудлате…
Раптом на
лавку, під якою заховалися собаки, стрибнула дивна істота.
– Вона над
моєю головою… – нажахано прошепотіла Терезка.
– Фотографуй
негайно!
Клац-клац! Такса
заплющила очі і, пересилюючи страх, натиснула кнопку два рази.
– Муррр… –
виявилося, чупакабра вміє розмовляти. – І де я міг загубити окуляри? Мало того,
що тепер схожий на якусь потвору, то ще й нічого не бачу… Життя моє котяче!
Бровко врешті переборов
переляк і визирнув з-під лавки. Перед його очима постав не хто інший, а
звичайнісінький сусідський… кіт! Тільки щось із ним було не так: хутро неприродного
фіолетового кольору нагадувало жорстку щітку, а маленькі зелені очі примружено
вдивлялися в темряву.
– Та це ніяка
не чупакабра, Терезко!
Такса й собі вилізла зі схованки, тримаючи у
тремтячих лапах фотоапарат.
– Перепрошую, –
звернулася вона до істоти. – Ви часом не чупакабра?
– Що? Навіщо обзиваєтеся?
– кіт аж фиркнув.
– Вибачте… За
вами тут усі шукають… – Терезка замовкла, не знаючи, як далі продовжити бесіду.
– Мене влітку всі
переслідують. Зникне якесь курча, і відразу думають на мене! Через цю біганину
тепер ходжу, як фарбований лис, – у банку з фарбою втрапив… Одні катастрофи на
порядку денному…
– Котострофи?
Яке смішне слово! – Бровко замислився. – Ти не чупакабра! Ходиш лиш усіх
лякаєш!
– Що за тон? –
обурився кіт. – Я не менш цінний, ніж ваша… чу… чупакабра! І взагалі, у мене
купа справ, тому дайте мені спокій. Або допоможіть знайти окуляри!
– Та це ми
одним махом! Зараз увесь курник перевіримо! Долучайся, Терезко!
Такса стояла в
глибокій задумі: «Фарбований лис… Які знайомі асоціації викликає в мене це
словосполучення… А! Я ж читала про нього! Коли маленькою була…»
Розділ 9
Терезка про любов
Терезка
прокинулася дуже рано. Мабуть, тому, що сни були чудні: якісь вокзали, потяги,
запах свіженьких пиріжків і чаю в залізних горнятках. Усе, як під час подорожі.
«До чого б це?» – подумалося їй. Такса витягла голову з-під ковдри і відчула,
як біля лівої передньої лапи стерпло. Видершись сходами нагору, Терезка
підбігла до однієї з семи мисок і почала було снідати, аж тут зрозуміла, що
апетит кудись подівся, і їсти їй не дуже й хочеться. «Дивина та й годі… Може, я
захворіла?» – подумала вона. «А може, ти засумувала?» – відповів їй внутрішній
голос. «А може, і те, й інше, і те, й інше, і те, й інше… Ой, треба температуру
поміряти! – такса приклала лапу до лобика, як це робить її господиня, аж тут
згадала, що вона – собака, тому мацати треба носа. – Мокрий. Значить, здорова…»
Раптом у двері
постукали, і Терезка чимдуж помчала вузьким коридором: «Напевно, господиня
повернулася!» Її лапи набрали такої швидкості, що килимок під ними став гарячим,
але десь за півметра до порога внутрішній голос прошепотів: «Тю, господиня має
ключ і завжди сама відчиняє двері…» І тут Терезчине серце знову стерпло.
– А привітище
тобі, Терезко! – на ґанку з’явився Бровко.
– Це ти… А я
думала, що… Що то – твоя чупакабра!
– Ги-ги,
либонь, злякалася?
– Аякже, – такса
закинула ліве вухо назад і прийняла позу Сократа. – Слухай, Бровку, ти не
пам’ятаєш, як називається хвороба, коли… ну, нічого не хочеться: ні сардельок,
ні паштету, ні бубликів? Навіть телевізор вмикати нема бажання…
– Ну не знаю…
Можливо, дер… дер… дерпесія. О!
– Депресія! –
Терезка спробувала уявити себе хворою в лікарні: на вікні палати мали бути такі
ж фіранки, як вдома, на тумбочці щось смачненьке, а поряд медсестра, ну дуже
схожа на господиню. – Так, це вона і є! – вигукнула такса.
– Хто – вона?
Дерпесія? – Бровко аж підстрибнув.
– Та ні ж бо…
Як ти гадаєш, Бровку, коли ми за кимось сумуємо, це любов, чи як?
– Ой… Я завжди
думав, що любов – річ приємна, а коли когось немає, то що у тім доброго?
– Справді. От
коли гладять, чи за вушком чухають – це любов. Коли дозволяють трішечки
погасати вулицею – це теж любов, – замислилася Терезка. – Отже, вона різною
буває.
– Ще б пак! І
коли замість однієї кісточки дають дві або не змушують купатися щотижня – і це
любов.
– Ненажера і
нечупара!
– Сама така! –
Бровко насупився. – Можна подумати, ти обожнюєш, коли тебе намилюють, труть
губкою проти шерсті, а тобі з носа вилітають мильні бульбашки?
– Та я не
просто сама люблю купатися, я ще й господиню свою купаю! Тобто, теє... Слухай,
Бровку, ну не ображайся, будь ласочка! От подумай, коли нас люблять, – ми
щасливі, а щастя… А щастя – це коли є ти і є ще хтось!
І тут Терезка
збагнула суть своєї тижневої самотності. Щастя – це коли всі вдома.
Розділ 10
Господиня повертається
Сьогодні
Терезка отримала першу у своєму житті телеграму. Від господині.
«Дорога
Терезко! Скоро буду вдома. Скучила за тобою».
Від
такої несподіванки такса довго не могла ані слова вимовити, ані думки подумати.
Її навіть не засмутило, що листоноша з недовірою дивилася на те, як вона
підписується у блокноті, а потім ще й тричі озиралася, коли минала Терезчине
подвір’я. Тримаючи в зубах клаптик паперу, Терезка блискавкою влетіла до
будинку.
«Ти
диви, мені прийшла справжнісінька телеграма… А що, як відповісти на неї? Ото господиня
здивується і зрадіє! Та доведеться йти аж на пошту… А там купа нудних тітоньок,
які спочатку витріщатимуться на мене, а потім взагалі покличуть директора, щоб
розібрався із ситуацією… Уууу! Важко бути собакою, особливо, коли від тебе
вимагають поводитися, як інші… А я от не така! Я книжки читаю… І собачої будки
в мене немає… Лише картатий килимок. Та його ніхто вже цілий тиждень не
витріпував…»
– З
ким це ти розмовляєш? – Бровко простягнув їй велику кістку. – Я тут подумав, що
тобі, либонь, вже обрид цей штучний харч і ти заскучала за справжньою їжею.
Тримай!
– Ой,
Бровку… Величезне тобі спасибі! Це, можна сказати, перший в моєму житті
подарунок не від господині… Ні, якось до нас приходили гості і серед них був
один ну дуже смішний дядечко… Так от, він цілий вечір гладив мене по голові, а
потім подарував ошийника від бліх. Такого гарного, червоного…
– Може,
він тебе так на блохастість перевіряв? Ги-ги…
– Що
ти таке верзеш? У мене зроду бліх не було! Хіба від тебе набралася… Ой, справді…
Усе свербіти почало. Ай-ай!
– То
дай я тебе почухаю!
– Ще
чого! – такса стрибнула на першу сходинку, потім на другу, третю. – Не чіпай
мене!
–
Зараз я тебе наздожену і зачухаю!
Терезка
заскочила до хати. Бровко – за нею.
– Я
тебе спіймаю!
Перекинувши
вішалку в коридорі, порозкидавши взуття господині, тричі оббігши кухонний стіл,
собаки врешті втихомирилися.
– Бровку,
а в тебе є родовід?
– Який
іще родовід?
– Ну,
собачий паспорт, де вказані всі твої родичі від найдавніших поколінь.
– Та
звідки в мене родичі?! Я сам-один у цілому світі…
– Не
може такого бути! – заперечила Терезка. – Зараз покажу тобі свій…
Відкривши
останню шухляду шафки, такса вийняла звідти сірий клаптик паперу, на якому було
написано «Родовід собаки».
– Ось,
глянь! Це – мої тато й мама. Далі у списку йдуть бабуся з дідусем, а ще брати і
сестри… Шкода тільки, що фотографій катма.
– Ну,
в мене колись було багато братів і сестер...
– Значить,
ти мусиш мати родовід!
– Та
не маю я нічого, чесно!
– О,
тоді складемо й тобі щось подібне. І станеш родовитим собакою! Розумієш? Ось є ти
– Бровко. У тебе мають бути батьки, у них – свої батьки і так далі, – Терезка
одним махом накреслила схему.
– Ну
ти майстер, Терезко! Та мені треба пригадати всіх, їхні клички… А господарів
теж у родовід вписувати?
– Що
ти! Ні, звичайно! Вони ж люди, а ми – собаки! Це – велика різниця.
– Я
би своїх вписав! Вони мені рідні…
– І
моя мені найрідніша… – Терезка шморгнула носом.
Раптом
скрипнула хвіртка і такса стрімголов вибігла надвір. Угадайте, хто це міг
бути?..
Терезчин словник
Такса – порода собак з довгими вухами і тулубом, схожим на сосиску.
Мед – продукт, дуже
шкідливий для такс, сприяє втраті спортивної форми.
Медова печера – вулиця, де Терезка мешкає разом із господинею.
Бакс – валюта купівлі-продажу товстих такс.
Рубль – валюта купівлі-продажу худорлявих такс.
Гавстралія (або ж Австралія) – одна із країн, яку Терезка «відвідала» з дипломатичним візитом.
Гавтостоп (або ж автостоп) – безкоштовний спосіб подорожувати світом,
особливо актуальний, якщо Ви – блоха.
Гамнезія (або ж амнезія) – хвороба, під час якої втрачають пам’ять
настільки, що навіть не можуть згадати улюблений сорт ковбаси.
Дерпесія (або ж депресія) – тужливий стан, коли життя видається не
інакшим, як собачим.
Енциклопедія – джерело Терезчиних знань.
Заморити черв’ячка – попоїсти чогось смачненького.
Дворянин (або ж дворняга) – собака невизначеної породи.
Чупакабра – досі недосліджена тварина-вампір, яка інколи набуває
котячого вигляду.
Котострофа (вона ж катастрофа) – лишенько ж яке.
Любов – це коли гладять.
Щастя – це коли всі вдома.
Родовід – офіційний документ, який містить імена членів собачої
родини, крім господарів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий