****
ЗИМОВІ КАНІКУЛИ
здавалося б
часу лишилось без ліку
та й досі не
видно на небі звізди
попереду
місяць зимових канікул
тому
повагайся але приїзди
розкидані
іграшки дихають сонно
і тихі
відлуння пливуть звідусіль
що все-таки
можна з усього розгону
влетіти у цю
золоту заметіль
що навіть у
довгій грудневій негоді
знайдуться два серця – твоє і моє
і може тому
що волхви на підході
у хаті на
градус тепліше стає
тож треба
поспати хоча би годинку
до того як
ти обігнавши усіх
вночі
привезеш на санчатах ялинку
а потім
підеш непомітно як сніг
****
ще видно на
снігу сліди сорочі
і ґанок ніби
весь із кришталю
міцнішого
попросиш серед ночі
і я тобі
міцнішого наллю
і поки склянка
спалахне червоно
і обпече
долоні крижані
сузір’я діви
або скорпіона
проступить
на замерзлому вікні
та більше не
шукаючи спокути
по-братському
допий моє вино
якщо цю ніч
можливо перебути
тоді і зиму
з нею заодно
****
ще день чи
два і все кругом розтане
і пригадаєш
аж через роки
як в темряві
віконце дерев’яне
тулилось до
замерзлої щоки
і сніг лежав
надворі білий-білий
і спасу не
було від холодів
лише надворі
ніч усю горіли
сріблясті
цятки заячих слідів
і за період
спільної застуди
єдине що не
втратити вдалось –
маленьку віру
в те що з нами буде
якщо нарешті
з нами буде щось
****
уже й не
знати – все чи половину
налити зараз
у єдину склянку –
залишилось
вино і півхлібини
та нам на
двох їх вистачить до ранку
з якоїсь
тиші телефонний голос
покличе
тричі і зречеться тричі
і стануть
молодими як ніколи
твоє моє і
ще чиєсь обличчя
і в святості
таємної вечері
де кожне
слово майже невагоме
ще трохи і
постукають у двері
та скоро рік
як нас немає вдома
****
не до кінця
ще вигоріла ватра
і вистачить
і хліба і води
прийди сюди
сьогодні або завтра
і голову на
груди поклади
у чорній
тиші у нічній опалі
до того як
закінчиться зима
прийди і хай
розсіється помалу
гнідий або у
яблуках туман
хай вікна
задихнуться знову сміхом
і стане
видно у розводах скла
як гасне за
городами під снігом
колись
неопалима ковила
****
і хто тобі і
що тобі повинен
коли зима іде
сюди ордою
і тонуть дві
пігулки аспірину
у склянці з
мінеральною водою
стара
жарівка в глибині кімнати
ще мить і
лусне голосно від тиску
і скільки не
дивися – не впізнати
обличчя що
схилялося так низько
і скільки не
метатися нервово
та пальці не
знайдуть нікого скраю –
ти видихнеш
якесь нечутне слово
ну а яке –
вже значення немає
****
чиєю рукою
такі кучугури
і звідки ця
раптом нависла утома
що навіть
перепади температури
надовго
стають на заваді усьому
відчиниш
вікно і побачиш те саме –
понурих авто
нерухому колону
неначе
повітря замерзло на камінь
усупереч
дійсним фізичним законам
та поки ще
сніг осідає на ґанку
узявши тебе
так підступно в облогу
дивися у
стелю до шостої ранку
заради
спасіння – свого і чужого
****
СТОЛИЧНЕ
між
відлунням сирен і приглушеним шумом шансону
ще зосталася
спроба знайтися у місті зеро
де за
помахом рук зачиняються майже синхронно
саркофаги
вечірніх кіосків навпроти метро
де побачиш
як швидко ростуть придорожні завали
як під
кригою мерзне приречене листя трави
і об мертве
авто загасивши цигарку зухвало
не чинитимеш
опір заторам і будеш правий
бо мовчить
абонент і в запасі неповна година
і снодійного
стане аби охололо чоло
і в одному з
видінь до колін доторкнуться коліна –
скільки
снігу в тобі скільки снігу в тобі намело
****
ВЕНТСПІЛС
за кілька
годин до від’їзду – ні пізно ні рано
ще встигнеш
побачити те що не бачив учора –
як пляжем
засніженим ходять понуро баклани
і вітер
здіймає посріблене пір’я угору
три тисячі
років отут височіла фортеця
і мушель
уламки поволі вростали у берег
і напис на
скелі котрий за пророцтвом зітреться
до нашої
осені або до нашої ери
а зараз лиш
можна прийшовши нарешті до тями
дивитися як
метушиться стривожена зграя
як вогкий
туман що збирається над кораблями
тебе забирає
тебе забирає
****
така задуха
і таке безсоння
що у вікно
дивитися всю ніч
як поміж
хмари мчать небесні коні
і пух летить
на землю зусібіч
і як дерева
вперто ходять колом
і губи
марять димом а відтак
збагнеш –
уже не збудеться ніколи
оте що
напророчив зодіак
лиш тихо
шарудітиме фіранка
про істину в
печалі і вині –
постій отак над
ліжком аж до ранку
і можеш бути
вільна або ні
****
не сталося
нічого – всі живі
хоч втрачено
не тільки рівновагу
ти знову
прокидаєшся від спраги
і замість
склянки наливаєш дві
займеться
шибка і згорить до тла
лиш зауважиш
у пітьмі безкраїй
як дзеркало
тремтіти починає
коли б до
нього ти не підійшла
і як з
обличчя сходять кольори
і вже не
заглушити і не треба
оте відлуння
в голові і небі –
«ну набери
його ну набери»
****
а що січень
у розпалі – то не важливо
і що спека
тримається тижнями – теж
хай вгорі
над тобою збирається злива
що завгодно
роби та тепер не заснеш
телефон
клюне двічі а потім зірветься
і в
хмільному тумані відчуєш за мить
ніби блискавка
вдарила десь біля серця –
і обличчя
горить і обличчя горить
і відкине
волосся долоня незрима
і обох
континентів зійдуться краї
лиш стоятиме
вперто вода за дверима –
ти повіриш у
неї і впустиш її
****
INSOMNIA
1
о п’ятій
ранку
поки сторожа
блукає подвір’ям
і вітер
хитає єдину вцілілу вежу
з переляком
на обличчі
ти вдруге
заряджаєш рушницю
і не
дивуєшся що за пророцтвом
на місці
зруйнованої фортеці
виросте нова
2
хтось
постійно ходить за тобою
грюкає
кулаками в зачинені двері
не спить
цілу ніч і тобі не дає
кличе з
найвіддаленішої кімнати
тієї де
немає вікон
та коли ти
врешті з’являєшся
єдине що
зауважуєш –
смерть
жарівки від пострілу в голову
3
я запитую
тебе ще раз
перед
початком великої зливи
коли птахи
напружують пересохлі горлянки
і листя на
деревах починає розкручуватися
там за
фортечними мурами
залишилося
трохи повітря
і якщо ти
лише захочеш
у нас є
майже година
а ти захочеш
я знаю
****
посеред літа
або зими
не важить –
дай мені цю годину
хай світло
падає нам на спини
і світлом
раптом стаємо ми
і поки знов
перерве зв’язок
з найближчим
або найдальшим світом
твоє обличчя
буде горіти
між
порозкиданих подушок
тому лежи –
не зважай на те
що сніг
пробився крізь шиби нишком
а одіж
кинута біля ліжка
до ранку
кригою обросте
****
коридором
блукай або світом
ігноруючи
знаки й прикмети –
хай тривожно
гойдається світло
від його до
твого силуету
пронесеться
кімнатою вихор
і затихне як
тільки постелиш
лиш невидиме
пір’я потиху
полетить у
долоні зі стелі
а на ранок
опісля двобою
знову вирине
з білої тиші
півобличчя
його над тобою –
ти вдихнеш і
не видихнеш більше
****
ти вийдеш
звідси тепер не скоро
єдиний крок –
і протяг в
хату і пух знадвору
і з подушок
кімнатне
світло обпалить очі
що й не
збагнеш
чия долоня
торкнутись хоче
твоїх одеж
а потім рік
промине чи триста
чи тільки
мить
допоки шкіра
неначе листя
не облетить
допоки спить
половина світу
і ключ в
замку
і навіть
можна іще терпіти
тебе таку
****
ось маєш ніч
і місце скраю
і шурхіт
зляканої штори
і тінь що
темно проступає
на виході до
коридору
і поки світ
прийде до тями
ти встигнеш
хоч і не повинна
зчитати
сонними вустами
тайнопис
родимок на спині
а потім
нібито на щастя
залізна
знайдеться підкова
і двері
вороної масті
тобі
відчиняться раптово
і може
зовсім не зумисне
під час
падіння чи на злеті
твій голос
знічено повисне
між першим
поверхом і третім
****
за десять
восьма чи за десять сьома
знадвору
чутно голоси дитячі
і сніг
перестає і вже по всьому
а ти не
бачиш
а ти й себе
не впізнаєш спросоння
і знищуєш у
пам’яті квапливо
і віхолу
вчорашню і долоню
на ліжку
зліва
а потім
загуде вода у крані
настане день
і місто вийде з коми
лиш з’явиться
на чорному екрані
знайомий
номер
візьмеш чи ні – почуєш-не почуєш
урешті-решт
яка кому різниця
але ім’я що
вимовлене всує
нехай
святиться
****
цей січень – довгий і рутинний
колись у
пам’яті зітреться
хоча і більшає щоднини
червона
цятка біля серця
прикрити б
рану та не хочеш –
нехай болить
тепер постійно
аж поки
бризне серед ночі
на
простирадло і на стіни
на мертві
пагони вазонів
на телефон
що згас востаннє
щоб абонент
котрий не в зоні
таки почув
твоє мовчання
прийняв так
легко цю облуду
і сніг у
спину і дорогу
а той чирвовий
знак на грудях –
усе що
матимеш від нього
****
так довго не
сніжило аж вікно
опівночі
раптово відчинилось
немов не
сніг а потойбічні сили
блукають там
де не були давно
і ти не
долічивши до семи
побачив –
розімкнулися всі кола
дерева
вийшли голими на холод
а потім
обернулися людьми
виходь виходь
з цієї темноти
та не питай
нікого в ніч туманну
куди тече
свята вода фонтана
коли і крові
нікуди текти
коли не
важить – лід чи течія
під ноги
ляже тим кого покличеш
бо сніг що
налипає на обличчя
тебе не
пам’ятає як і я
ТРИЛИСНИК
1
ти ідеш мені
назустріч
і трава
вигорає до чорного
ніколи спека
не підступала так близько
ніби обличчя
потопельника в каламуті води
і прозорі
бабки
на
розгойданому череві човна
от-от
здіймуться
щоб оточити
тебе зусібіч
але ти
тримаєш руки так широко
що мені
доведеться
вдвічі довше
тебе обходити
аби звести
докупи краї сорочки
розірваної
на спині
2
вже майже не
залишилося часу
та ми
встигнемо вискочити з цього літа
на слизький
намул
біля самого
берега
хвиля стинає
китиці очерету
і він хапає
її як рятівний канат
а потім
відпускає знову
ще трохи і
нас поменшає на чверть
або навіть
на половину
і тільки
качка
наважиться
вдруге перелетіти став
поки ти
збиратимеш моє волосся
що розлилося
тобі на коліна
3
відштовхуєш
човен
наче немає
нічого важчого
ніж втримати
обома руками
його
охололий тулуб
ми майже
забули як воно
переходити
воду вбрід
коли намул
провалюється легше
ніж повітря
після зливи
і кроки
зависають у мутному світлі
але на тому
боці стає так темно
що ми до
ранку шукатимемо
одне на
одному родимку
схожу на
трилисник
****
недавно з
дороги а часу нема для розмови
лиш чутно
знадвору як вітер хитає хати
і марно
чекати що світло увімкнеться знову
бо дужчає
злива і врешті куди тобі йти
ось відра
порожні стоять неприкаяно в сінях
і з видихом
кожним рідіє повітря нічне
і ти
затуливши рукою обличчя осіннє
«не видай
мене» – прошепочеш – «не видай мене»
але за
хвилину до того як вляжемся спати
і сонний
приймач оголосить десяту чи пів
дві іскри
червоні зненацька освітять кімнату
а потім
потонуть між срібних її берегів
****
двісті
метрів вночі стернею такі нестерпні
захитається
кладка – до неї і підійди
хоч вологе
повітря ховає ознаки серпня
але вже й на
тобі помітні його сліди
з того боку
водойми де чути найменші звуки
і розбиті
човни безпорадно лежать в піску
хтось
впізнає тебе хтось піймає тебе за руку
зніме мокру
сорочку з тебе немов луску
та відкривши
пітьмі обличчя – чуже як власне
світло ляже
тобі на плечі рудим руном
і як тільки
воно загасне – воно загасне
ти незчуєшся
навіть як важко підеш на дно
****
заради всього
святого води і вогню заради
май мужність
не помічати хоча би ще раз ще раз
як спершу на
мокрих стінах а потім на простирадлі
спалахують
тіні тих що бували отут до нас
і рівно о
двадцять другій коли заскрипить підлога
і сміх
переб’є гудіння холодних іржавих труб
побачиш як
відступає поволі нічна волога
як букви
летять на світло і липнуть тобі до губ
покотиться
коридором цигарка мов перст відтятий
а інша –
котру на ранок – загубиться в рукаві
цей тупіт
вгорі над нами – не треба його боятись
то ходять
безсонні вівці по небу як по траві
****
місце і час
– традиційно різні
тільки
дістатись годі
пішки годину – десь так приблизно
сторожко
наче злодій
в сінях зачепишся об підмосток
вдаришся тім’ям в стелю –
знай – недолюблює давніх гостей
наша
найперша келія
онде іржа на старих завісах
з вікон облазить фарба
спи тут безжурно допоки лісом
шастає
чупакабра
доки тебе не
розбудить протяг
зніме з очей
полуду
рівно о
сьомій прибуде потяг
рівно о
восьмій буду
****
адреса що її
забути б
не знати
зовсім
яким сюди не
їдь маршрутом
а вічно
осінь
у дверях
ключ повернеш важко
прочиниш
нишком –
хто вчора
пив з цієї чашки
хто спав у
ліжку
чия рука
змела зі столу
старі папери
неначе не
було ніколи
твоєї ери
і тільки
звідкілясь на тебе
повіє нордом –
це по одній
згасають в небі
ведмежі
морди
****
посеред ночі кроки кроки
м’які як вата
щоб не збудити ненароком
нікого в хаті
сплетуться пальці як востаннє
– тонкі прозорі –
твоє розгублене мовчання
у коридорі
твоє майбутнє і минуле
і звук єдиний
неначе тихо ворухнулась
вві сні дитина
а вийдеш – зблисне позолота
нічного неба
таксі уже за поворотом –
воно по тебе
****
БОЛИГОЛОВА
отак нікуди не втекла за літо
не почала
сторіночку нову
а зараз
можна лиш понуро пити
болиголова
зібрану траву
а зараз
можна не шукати зваби
і без кінця
дивитися туди
де листя
пізніх обважнілих яблунь
лягає на
чиїсь легкі сліди
і небо опускається
похмуре
і я не знаю
нині чи коли
просити в
нього із усього дуру –
«боли душа –
не голова боли»
а чашка у
руці уже незрима
ще мить і
згасне іскорка свічі
лиш тліє за залізними
дверима
волосся що
обрізала вночі
****
це вже не
світло але ще не вогнище
незримий
поділ на чуже/своє
мовчання що
вовтузиться у горлі ще
і аж до
ранку не перестає
неначе хочеш
сам перед мандрівкою
аби чиїсь
розповіли вуста
про те як
під самотньою автівкою
тріщить
хребет залізного моста
і про
кімнату із двома відсутніми
і зливу що
блукає між ожин
вона тебе
спіймає серед сутінків
тому біжи
біжи біжи біжи
****
обійти би
цей сад обійти би тричі
наступаючи
знов на свої сліди
поки яблуня
б’ється у скло обличчям
поки вітер
шепоче – «іди іди»
поки
сплутано вкотре усі прогнози
і налито у
келихи по саме
але навіть
сьогодні велика доза
тільки з
другого разу тебе візьме
і хапаючи
пальцями світло раннє
зауваж як
зника позолота з груш
як у горлі
поволі росте мовчання –
не поруш
його диханням не поруш
****
пожухлі
бур’яни і ніч туманна
і щойно
збігла літа половина
а вже до всього
липне невблаганно
прозора
перелітна павутина
пірнути би
до ранку з головою
у книжку що
лежить забута скраю
про яблуко
розрізане надвоє
про спогад
що ніяк не відпускає
про ґанок
під блискучими зірками
де думалося
– зникне все навіки
а досі
шелестять між сторінками
якісь слова
якогось чоловіка
****
тепер і нас
дісталася ця осінь
і дощ котрий
прийшов о першій нишком
і може через
це пустує досі
твоя кімната
із окремим ліжком
а зверху
нарікають на погоду
якісь далекі
незнайомі двоє
і спати не
дають і тяжко ходять
над сонною
моєю головою
а вляжуться
– почнеться злива знову
і вщухне лиш
коли перечитаю
забуті або
завчені до слова
старі листи – а інших і немає
****
ПОДОРОЖНІЙ КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ
1
подорожній
коли ти прийдеш у спарту
третього
липня дві тисячі дванадцятого року
на головну
площу міста де мешкають самі чоловіки
і військовий
оркестр безперервно грає марш
бог тобі в
поміч – твій язичницький бог
після
тривалої мандрівки
важко
пригадати навіть найпростіші слова
і голосні
змішуються з приголосними
і лучники
сплять беззбройні
а тому
нікому тебе тут зустріти
щоби
провести до потрібного місця
окрім
голубів
які п’ють
воду з калюж
і жебраків що
шукають мідяки
на дні
фонтана
2
передавай
вітання моєму другові подорожній
там на
стадіоні поміж бігунами
йому не до
мене
йому не до
мене вже цілий рік
і тонка
нитка мовчання рветься
коли
спортивний коментатор оголошує фальстарт
важко повірити
що за якийсь час
спартанські
дітлахи
блукаючи у
пошуках трофеїв
роздивлятимуться
надбиті глиняні дощечки
з іменами
переможців
і птахи
перелітатимуть
з однієї
дитячої голови на іншу
…в перший
день олімпійських змагань
телефони на
всі голоси просять порятунку
і барабанні
перетинки
лускають від
перепаду тиску
3
марно
намагаєшся уникнути поєдинку
коли одноокий
велетень загороджує дорогу
і погрожує
жорстокою розправою
у страху очі
закоханого і вуста говорять неправду
і навіть
зараз за мить до падіння
важкої
залізної брами
ти таки
хочеш обманути лакедемонійців
ніби ми
полягли вірні їхньому наказові
ніби в
давніх хроніках світу
про інше й
не ішлося
і найдовший
любовний лист
починається
із завчених у школі слів –
«подорожній
коли ти прийдеш у спарту»
ти прийдеш
коли
****
ще трохи і
тобі не лишиться нічого
як бігти
стрімголов подалі від спокус
два кроки
два ковтки травневої вологи
але ні пари
з вуст але ні пари з вуст
невидимий
двірник змете дахи а з ними
прочинене вікно
і зірку із плеча
і світло що
горить тривожно за дверима
коли ти у
пітьмі намацуєш ключа
та поки
розрізниш якщо таке можливо
ранкові
голоси і сплутані сліди
твій потяг
твій вагон із номером щасливим
втече кудись
і сам не знаючи куди
****
о пів на десяту
і можеш собі ще дозволити
ходами
таємними знов повернутись туди
де сонна
пелюстка щоки у ранковому золоті
так легко
займається – руку лише приклади
година мине
поки синій туман порідішає
і хвиля
підземки тебе понесе догори
та знаєш –
сьогодні немає нічого простішого
ніж вкотре у
неї пірнути на два або три
а потім
сахаючись власної тіні і голосу
відчуєш як
вдарить в обличчя і випалить знак
гаряче
повітря бетонового мегаполісу –
це світ під
ногами рушає й не рушить ніяк
****
допоки за
вікном не спали холоди
згадай
урешті-решт цей номер без будинку
хай рваний
целофан летить туди-сюди
і за твоїм
таксі стираються зупинки
з невидимих
світів нічні приблудні пси
поволі
перетнуть порожню автостраду
ще мить і
задзвенять їх дикі голоси
і тільки
світлофор залишиться позаду
і там куди
тебе сьогодні занесло
де мертва
ковила лежить під снігом досі
побачиш –
угорі горить якесь число
але на той
момент тобі вже буде досить
****
ніхто тобі
тепер за охоронця
тому і ходиш
наче уві сні
і тріскають
на полуденнім сонці
калюж і шиб
обличчя крижані
важка вода
поділить все надвоє
але не
переллється за краї
бо те що
стане небом над тобою
було вже
відображенням твоїм
і той з ким
вперше правила порушиш
кого шукаєш
в затінку дерев
візьме за
барки чи візьме за душу
і звук за
звуком голос відбере
та поки іній
тане на волоссі
і сонні очі
виїдає дим
є поїзд на
який чекаєш досі
і місце є не
зайняте ніким
****
АВТОСТОПОМ
є хліб і
вода ну а решта – дрібниці
пропаща
дорога освячений сніг
останнім
теплом відігрієш синицю
і хай собі
знову примкне до своїх
автівки
летять та не спиниш ніяку
і світла не
виловиш із темноти
лиш камінь
тремтітиме від переляку
аж поки
затихне так само як ти
аж поки
змішаються місце і дата
і ранок не
видихне димом їдким
та вістей
немає кому передати
і плакати
також немає за ким
і з того чи
іншого боку маршруту
де ти
нетутешня і місто чуже
лиш полум’я
довго не зможе заснути
осліпить
усіх а тебе вбереже
****
о цій годині
і при цьому світлі
кому
розповісти окрім химер
що до
від’їзду коїлось у cвіті
і що у серці
коїться тепер
як губиться
в пітьмі крива мандрівки
і не вгадати
хто там угорі
розхитує
багатоповерхівки
а хто з
дахів зриває димарі
кому збирати
у кулак відвагу
і довго
переконувати всіх
що втеча –
не найбільша перевага
коли позаду
ніч позаду сніг
бо невідомо
краще або гірше
що в місті
де нема мене й тебе
торнадо
починається раніше
усупереч
прогнозу по тб
****
що в імені
тобі тепер чужому –
посріблена
пилюка автострад
машина
рушить а за мить по тому
з останніх
сил почнеться листопад
і вистрибнути
б та діватись ніде
і твій
попутник як у всі часи
куди ти їдеш
і від кого їдеш
не запитає –
не відповіси
лиш
безіменні вільхи одесную
обличчя
визиратимуть твоє
коли водій
раптово пригальмує
і скло чолом
гарячим розіб’є
і ти не з
того світу а спросоння
почуєш як
стихає буревій
як телефон
вібрує у долонях
немов живий
Комментариев нет:
Отправить комментарий