****
ПАСТУХ БДЖІЛ
1
по звіриних слідах по надламаних стеблах
по стежині де тліє сухий деревій
кисло пахне повітря хитається гребля –
то бджолиний пастух доганяє свій рій
зблисне камінь на дні рій окреслить рівнину
і найглибша трава раптом стане нічим
той хто в неї впаде хто володар бджолиний –
з того питимуть мед видихатимуть дим
2
жовта зграя комах під крихкою корою
пораховано соти позначено ціль
хоч сліди пастуха вже порослі травою
та здаються чіткішими на манівці
онде чорні дерева пітніють під мохом
і в сльозі бурштиновій бджола не стиха
і ворушиться горбик датований роком –
це загублена шапка її пастуха
зблисне сонце в очах що з’явились нізвідки
і раптово пірне в їх тремку каламуть –
він прийшов пити мед в нього мокрі повіки
ліс густішає в темряві бджоли гудуть
****
повний
місяць – тому і не спиться
у долоні застрягла стріла
там за
річкою лігво левиці
що удень
левеня привела
її кігтів
напруга сталева
аж німіє
бурхлива вода
і худі
голомозі дерева
розбігаються
мов череда
ти тут –
здобич тому вже не дивно
що горить
під ногами земля
якщо маєш
для них щось поживне –
омине тебе
чаша сія
****
ніби знав
наперед що помилишся – інші двері
і двірник що
захрип не підкаже – «тобі – туди»
запитай у
дерев що тривожно скриплять у сквері
хто з
тутешніх звірят залишає на них сліди
сколихнеться
фіранка впізнавши тебе приблуду
сизі обриси
кішки розсіються між видінь
чи не ти чи
не ти обережно її розбудиш
і в порожніх
зіницях свою упіймаєш тінь
****
кому слова
кому щілини в дверях
ледь-ледь та
й згасне світло у вікні
я – те що
інші знайдуть на папері
і те що
потім зникне у вогні
тому так
легко йти вночі на запах
тому так
важко стукати в серця
до звірів що
стоять на задніх лапах
й не знають
мови іншої ніж ця
****
зима – лід на східцях – сріблясті поруччя
нічні охоронці виходять з імли
і чути - повзе шепотіння дрімуче
що браму відкрито і звірі втекли
а місяць вгорі так і зиркає ласо
«лови їх лови їх» – лунає невлад
лиш сніг що лягає на вилиці траси
ховає замерзлі сліди ведмежат
****
вдариш по хвилі і човен поверне тричі
тричі тебе покличу й змовчу так само
тричі сховаєш очі запалиш свічі
сплутавши віз чумацький із терезами
«тиждень» – мені говориш – а потім місяць
тягнеться справа спиваю вину вино мов
голос – зоря опала – шукає місця
падає в небо і виринає знову
тричі по три – і не свічі горять а душі
чорна вода - прозора а ніч – безлика
бачиш он тіні блукають по морю й суші –
то дві ведмедиці бурі – мала й велика
****
під блакитною хвоєю снігу немає місця
стерто риси з обличчя вуздечка горить в руках
твої пси пригальмують почувши недобрі вісті
шерсть заб’ється у ніздрі зіниці освітять шлях
над тобою над ними зірка собача сіріус
голоси заблукалих скельця крихкі води
в забинтованій рані повільно вмирає вірус
сани ковзають сніг засипає від лап сліди
два оазиси світла – дві майже зникомі шиби
і дарма що минав їх – опинишся знову там
під прозорою кригою тихо куняють риби
лиш собаки не спатимуть доки ти їдеш сам
****
тінь між деревами синіх небес гобелен
лічиш звірят розглядаєш свої манускрипти
свічка горить та чи встигнеш усіх відмолити
зваживши лиш на сумну послідовність імен?
мавки й почвари заквилять під хвоєю – і
місяць осяє стривожено грудочки моху
йтимеш три ночі аж поки загубиш дорогу
раптом спіткнувшись об кроки чиїсь у пітьмі
повінь печалі за душами сов і зайців
мокрих сердець їхніх майже не чутно у зливі
безвісті зниклий в тумані карпатських масивів
ти не дізнаєшся хто з них таки уцілів
****
КОЛУМБІАНА
PINTA
чайка дивиться сонно
і мовчить океан
корабель не потоне
якщо ти – капітан
обережно рукою
проведи по воді
твоя донна з тобою
мов тоді мов тоді
відчини їй каюту
і залишся вночі
а в кишені нечутно
хай дрімають ключі
NINJA
запах хмелю чи туї
чи пісок з-під повік
ти раптово почуєш
чайки збитої крик
згаснуть сонця обидва
не здригнеться капкан
і на палубу вийде
кабальєро жуан
ти його не впізнаєш
у перуці рудій
лиш налякана зграя
вслід кричатиме – «стій!»
ти прокинешся вдома
чи на чорному дні
та що вчора знайома –
може тут може ні
боцман вийде із коми
і промовить пароль –
двічі слово відоме
«алкоголь алкоголь»
стисне скроні корона
ртуть покаже на сто
але де твоя донна
не згадає ніхто
****
КОКТЕБЕЛЬ
півострів половина сну й зими
шкуринки мушель з гранями крихкими
слова що стали нами і дими
що виросли мовчаннями над ними
так легко обертаєш в цукор сіль
руйнуєш межі і не просиш більше
що з цих напівбажань напівзусиль
назавтра матимеш лишень опівнавірші
і не сезон не крим не коктебель
не татарчук що тисне на педалі
і раптом наче п’яний корабель
стає між нас і не рушає далі
****
КАРА-ДАГ
онде пісок і трава по коліна
онде кістки заблукалих невдах
спробуй впізнай у слідах їхніх тлінних
чорний тайнопис гори кара-даг
камінь в повітрі сухому повисне
терен гіркий проросте у ногах
очі в яких і зіницям затісно
бачать попереду лиш кара-даг
ніби щось коїться з нами непевне
з пристрастю в кров закрадається страх
йди доки можеш неси мов знамено
сіре обличчя гори кара-даг
****
ДУНАЙ
двері замкнено ступлено крок
замовкають вітрила опалі
бо всередині мушлі пісок
а всередині тебе – провалля
кинеш камінь у хвилі руді
якір пустить іржаве коріння
твій вітрильник стоїть на воді –
ні команди у нього ні тіні
****
ПОЛТВА
немає часу
шукати винних
тому дивися тепер і тут
як у фонтанах на
площі ринок
форелі вперто
ікру кладуть
як ллється світло у шибку кожну
і вимиває пісок
з очей
допоки варта дріма тривожно
допоки полтва внизу
тече
а ти ідеш –
у кишенях руки
на плечах
пасма горять руді
і сірі люки
посеред бруку
мов кола на
кам’яній воді
****
ЕЛЕГІЇ
Р. С.
1
перший день літа
пустий стадіон
давні суперники
мовчки чекають сигналу
ти що ніколи не квапишся
зважуєш «проти» і «за»
достеменно
знаєш що буде опісля і не боїшся
як повернути праворуч коли
сторони світу зійшлися в невидимій точці?
як не зійти із доріжки за мить до фальстарту?
чорний афінський бігун врешті вискакує з вази
більше двох років минуло а я
досі тримаю в долонях пташину
стримую поспіх
біжу
біг припиняється
2
імені твого заради риски на межибрів’ї
гострого дзьоба пташати в кишені
хто ти і хто я?
від чиєї кімнати заховано ключ?
літер іржаві гачки
з’єднують нас погодинно
сонні рибалки мовчки розплутують сіті
бачиш як мало залишилось місця на шкірі?
чуєш скільки вартує вечеря для подорожніх?
онде твої рибини і хліб
онде тонка траєкторія повертання
келія три на чотири
три на чотири чотири на три три на чотири
ніби достатньо для тих хто з дороги
ніби достатньо аби відпочити
але
імені твого таки не згадаю
літер розбита мозаїка прізвищ архітектура
двері розміром із цеглину
3
ось і трава перестала рости
і прибережні піски висихають
ще довше
кажуть - «ніхто не прийде
не турбуйся даремно
і не блукай сонно приблудою»
гострі трикутники скель
замкнені кола сузір’їв
хто з нас обманює більше кому
довше стояти у черзі
доброго слова чекати?
діти німих жебраків жебраки
осіннє сухе хабазиння
хто з нас обманював більше яка вже різниця якщо
справу закрито
тіні гнилих кораблів у пляшках
круг рятівний навколо півострова
поверхом нижче вода
****
місяць який розбиваю на тижні і дні
друзки чекань що постійно докупи збираю
холодом пахнуть готелі зимових окраїн
світиться потяг і креслить шляхи вогняні
лічать слонів і вовтузяться довго в кутку
з шибок зітерши фіранкою сніг або іній
ті кому згодом пробачать ритмічне сопіння
ті що ковтають безсоння пігулку гірку
ключ телефон і адреси яких не знайти
навіть на синій табличці із назвами станцій
голос чергової чи провідниці уранці
так і заснемо – я в поїзді в номері – ти
****
повертань і повернень окреслені межі
траєкторії втеч у нікуди й ніде
той хто в темряві водить тебе обережно
той до ранку піде той до ранку піде
і дорога що в’ється від ліжка до
крісла
і під вогкими пальцями гостре плече
ще не сказано слів що позбавлені смислу
і пов’язка повіки пече й не пече
ти прокинешся перша розплутати сіті
обірвавши видіння замреш а за мить
сонне сонце позначить розсіяним світлом
чорний слід на порозі свічу що димить
****
що не кажи а зараз часу нема для жартів –
падає долу свічка гасне в пітьмі рука
двері які прочиниш першою – та чи варто
бо не ввійдеш не вийдеш після чи до дзвінка
ламана поцілунку коло обіймів ніби
знала це місце досі але забула сон
можна піти а можна кинути крихти хліба
янголам що звисають з ринв або підвіконь
трісне вікна тареля і не проллється синім
і не окреслиш межі дотиків і речей
в цьому вузькому ліжку спи поряд нього сни ним
доки це світло з неба доки цей сніг з очей
****
КОЛИСКОВА
немає
сьогодні справи важливішої ніж наша
тож мовчки
ковтай снодійне занурюйся в каламуть
хай духам
твого безсоння на хвилечку стане страшно
хай снам
випадають зуби а потім нові ростуть
тримайся за це видіння
розплутуй його поволі
долаючи страх
дитячий відшукуй у ньому знак
ти маєш
найбільшу владу – таки розімкнути коло
допоки я сплю
допоки крізь сон промовляю - «так»
нам буде з тобою добре
хоч мерзне вода у склянці
і зірки їжак
колючий блукає поміж гардин
закинемо в небо
сіті густі мов туман а вранці
можливо у них
знайдемо сухі кістяки рибин
****
ми тут не
уперше а отже це замкнуте коло
ходімо зі
мною – вночі просто легше іти
хай зірка
висока облуплені комини коле
і небо
тримають по черзі коти і кити
нам губи
розтулено тільки не чути нічого
нам торба порожня
по черзі натисне плече
тримайся за
мене допоки ця чорна дорога
розгойдує
нас і безжально в підошви пече
а ранок вже
скоро – рідіє завіса туману
ще трохи і з’явиться сонця червоний маяк
ти майже
прокинувся – ось і зникає омана
та як не вдивляйся – мене не впізнаєш ніяк
****
тс-с… на горищі прокинувся вуж –
он він сочиться крізь стелю
першу обітницю все ж не поруш
доки тобі не постелять
доки купеля парує до сну
ти роздягнешся у тиші
штора сховає обличчя вікну
і не відкриється більше
викрито змову учора проте
мусиш зректися корони
ще до світанку коли зацвіте
в горлі гвоздика червона
****
до світанку до
півнів до третіх
поки спиш поряд
нього й сама
вицвітають обличчя
з портретів
на пейзажах минає
зима
гасне в шибці
невидима варта –
від уявних приблуд
оберіг
переплутано знаки і
карти
сніг знадвору –
зсередини сніг
від волосся його
від корони
стане тепло
померзлим свічкам
зірка влучить
прямісінько в скроню
і навіки залишиться
там
****
своє безсоння зап’єш
одчаєм
і не подякуєш – бо
кому? –
за тінь яку від
вовків ховаєш
за шибку з місяцем
за пітьму
не хочеш слів – то
бери обійми
хай небезпека тебе
веде
щоб аж під пальцями
під твоїми
горіло хутро
руде-руде
щоб навпіл тріснула
синя стеля
і світло вилилось з
рукава
і там де вчора була
пустеля
вже на світанку
зросла трава
****
ще трохи і
побачиш берег
і давніх гір
хребти рябі
і ту що на
початку ери
обручку одягла
тобі
і заскрипить
тривожно брама
так ніби знає
наперед
хто обережними
руками
ключі до неї
підбере
і знов зажевріє
надія
коли брехатимеш
про те
що ця отрута не
подіє
що це насіння
проросте
що сніг ітиме
сніг ітиме
хоч не збагнути – сніг чи дим
лиш човен
спатиме всю зиму
і крига буде
понад ним
****
іще не вечір
ще не вечір
ще ти – ні
мертва ні жива –
накинувши
кожух овечий
готуєш замах
або два
і сіється імла прозора
і звірі в
головах стоять
лиш сходи що
ведуть нагору
скриплять
тривожно кожних п’ять
і плавиться у кулях стронцій
бо не закотиться
ніяк
жовток
розпеченого сонця
завбільшки з
серце чи кулак
вросте у
плоть тонка обручка
прокляття
знявши навісні
але мішень в
яку не влучиш
тебе поцілить
уві сні
****
хай гасне в
пітьмі дорога
й коротшає
лиш на п’ядь
у теплих
своїх барлогах
ведмеді не
сплять не сплять
у них є до
тебе справа
і в мене до
тебе є
та поки
курсуєш вправо
розказуй про
щось своє
хай сон
підступає рано
а вітер гуде – «веди»
і тільки
вгорі над нами
ведмежі
блищать сліди
****
цю ніч
доспати а потому
хай сон
нікого не бере
хай древні
духи твого дому
лахміття
спалюють старе
нехай
здіймає мідні бані
і я вагаюся
сама –
нема рятунку
у вінчанні
і в
беззаконні теж нема
тому зализуй
давні рани
і сни до
восьмої про те
як у
найдовшу ніч різдвяну
нас аж по
комин замете
****
нема потреби йти у гори
і бути тут нема потреби
коли надворі вітер бора
хитає комини і верби
коли із кухні чути газом
коли в зіницях раптом гасне
нема потреби бути разом
аби заснути одночасно
та вийдуть духи з того світу
аж рипне злякано підлога
зашторять вікна вимкнуть світло
і я прокинуся від цього
****
не ухилитись від удару
і вдруге не зійтись ніяк
хоч карта світу карта таро
лягає але все не так
хоч сніг у роті тане терпко
лякає досі – та нехай –
коли оракул у люстерку
нашіптує – «давай
давай»
коли вже не допити чаші
і не збагнути в ніч таку
що голоси
знадвору – наші
а двері – міцно
на замку
****
ЗА МОТИВАМИ РОМАНА СКИБИ
північ – «до
завтра» – звірятко туману
вперто лишає
сріблясті сліди
там де чубаті
верхівки каштанів
з тьми виринають
неначе з води
тільки на хвилю
відчиниться брама –
пастка для духів
потвор і химер
онде таксі
пропливає над нами
але його не зловити
тепер
****
три роки розлуки
три кола за колом
іржаві таксівки що
аж до зорі
курсують порожнім
облізлим подолом
і знічено туляться
до ліхтарів
на вуличці поруч на
лавочці синій
там двоє донині п’ють
небо рябе
гудуть переходи
шепоче каміння –
її ти впізнаєш але
не себе
****
накурено –
спаковані постелі –
ніхто не
спить але й не п’є ніхто
це – поїзд
що курсує крізь тунелі
щоб
врізатись опівночі в авто
гарячі фари
вибухнуть червоно
осяявши
хребти вокзальних псів
та той хто
їде в першому вагоні
вже не почує
їхніх голосів
****
чорні півні
співатимуть скоро
очі виклюють
ну і нехай
прокидайся
маленька потворо
і втікай з
цього міста втікай
відсахнуться
замерзлі осики
від слідів
що вкарбуєш у лід
тільки
крайній будинок без вікон
затріщить
тобі тихо услід
****
NACH HAUSE
1
кожен його
прихід
кожна втеча
на той бік пустелі
пісок що
ніколи не стане водою
три царі
заблукали раніше ніж згасла зірка і ти
також
навпомацки ходиш
котиш слова
коридором безсоння
питаєш – «скільки
залишиться пальців
якщо відтяти
мізинець?
хто стоїть
за дверима його прокидання?»
сумно
хитається гойдалка у вікні
тихо риплять
кроки колядників
сон що
здавався коротким уже затягнувся на місяць
більше
мовчання в тісних закапелках пустелі
менше слідів
що ведуть до вертепу
кожен його
прихід – перша декада січня
що не кажи –
надворі жахлива спека
2
мабуть це і
не варте уваги але
тільки
поглянь на ягнят біля нашого ґанку –
білі голівки
троянд стебла ніжок
тиша з якою
підходять вони до вікна –
хоч би натрохи затримати їх
хоч би
стежок їхніх лінія зникла але
хлопчик
сусідський усе переплутав й тепер
марно шукати
ягнят що блукають голодні
кликати їх
поіменно лякати вовками
надто
глибокі сніги з того боку пустелі
надто
дорослі очі у пастушка
мабуть це і
не варте уваги але
з того
моменту як все закінчилось
хлопчик
щоночі стоїть насторожі
лічить сліди
втікачів загадково шепоче
спробуй
спитай його де його вівці
3
поспіх твій
очевидний –
срібні
санчата ніяк не доїдуть до місця
дарма
поспішають собаки і ти
також
намарне їм кидаєш залишки хліба
входиш у
голод неначе в сніги
безнадійно
себе заколисуєш першим аби
більше не
чути гортанної музики свята
хто обманув
нас сьогодні?
хто необачно
пообіцяв –
«сон і
терпіння терпіння і сон сон і терпіння»?
он дві
сороки клюють тобі очі немов
тисяча днів
за тобою не спи
навіть якщо
доберешся до першої зірки
світла й
води вистачає
лише на
одного
****
треба
позбутись цієї мороки
- двісті
горілки і склянка води –
в темряві
тихо відлунюють кроки
тільки на
світлі зникають сліди
спробуй
пірнути під кригу прозору
хай
скаженіють радари згори
в чорних пісках потойбічного моря
перстень
побачиш – його підбери
сонна акула
чи інша сволота
клацне
зубами і знову засне
навіть якщо
ти прокинешся потім
більше
ніколи не згадуй мене
****
нелегко
розібратися та все-таки
нехай ведуть
невидимі сліди
до місця де
за горами далекими
висока щогла
вирине з води
де окуні
застигнуть як у ступорі
і згубиться
усе чого хотів
в піску що
осідає поміж трупами
рибалок і
потоплених човнів
де вперше у
густій туманній просині
нам легше далі
разом не іти
лиш море
буде снитися до осені
а потім вже
ніколи як і ти
****
якщо не спиш
тоді хоча би слухай
крізь мушлю
у якій пісок осів
як водорості
хижі від посухи
обплутують
худі тіла човнів
як подорожні
кидають монети
у потойбіччя
чорної води
де на
притихле запізніле «де ти?»
у відповідь
лунає лиш – «іди»
та в ніч
коли цілком зміліє море
і ти побачиш у розкопах дна –
на кораблях
що потонули поряд
залишилися
наші імена
****
ти або
темрява – я або голос
чорна
китайка червоний китай
в бік
божевілля – останнього кола
не повертай
не повертай
шеляг
розмінний – котрого сторіччя –
враз
розпадеться на ян і на інь
світла
тривожного смуги зустрічні
ти або голос – я або тінь
так з-під
коліс витікає дорога
вузько в
зіницях тісно плечу
ти ще
покличеш та поряд нікого
хто би почув
****
один поворот
і згадаєш дорогу
і дощ у
вікно серед ночі
хоч вдома
від літа немає нікого
за звичкою
досі шепочеш
ще гаснуть
від дотику букви затерті
неначе
лякають зумисне
що нитка
якої тримаєшся вперто
колись тобі
горло затисне
і марно
мабуть дослухатися кроків
чи ковдру тулити до тіла
ти йшла сюди
рівно дві тисячі років
кого ти
застати хотіла
****
докурено
останню люльку миру
і осінь
прокладає жовту тінь
в автобус де
примари пасажирів
блукають
поміж втомлених сидінь
пірнуть у
глибину прозорих шибок
худенькі
стебла змерзлих димарів
гойднеться
місяць і від того ніби
поменшає на
чверть або напів
і той хто зір
пастух кому ти винна
з нічного
неба кілька їх стрясе
нанизані на
дві їжачі спини
вони помчать
південними шосе
Комментариев нет:
Отправить комментарий