ХЕЛВЕГЕН

****

побілила допотопну хату

викопала грядку під часник

і для тебе гойдалку крилату

між старих повісила осик

 

від багаття густо тягне димом

сиві клуби стеляться до ніг

а десь там за схилами гнідими

ходить із дитям єдиноріг

 

то чорнозем розтирають пальці

то космічний пил допоки ти

на веранді щось читаєш ляльці

про давно загублені світи

 

звісток нуль – нічого не бентежить

лиш волосся біле – не руде

ніби я сивію як належить

а насправді – сніг весь час іде

 

 

****

повністю пусті – аж видно дно –

для дощівки балії і бочки

в лісі через спеку ні грибочка

але ми підемо все одно

 

дві октави взяв шпачиний хор

он струмок а скоро буде річка

ти маленька – майже п’ятирічка –

мрієш про червоний мухомор

 

у пилюці губляться сліди

стовбури – дуплаві одноокі

не лякайся – через двадцять років

вже сама ходитимеш сюди

 

в куртці до якої дорости

з темним ластовиннячком на носі

і тутешні олені та лосі

плутатимуть хто це – я чи ти

 

тож біжи крізь молочай і хвощ      

крізь високі стебла іван-чаю

серпень – я нікуди не встигаю 

ти ще можеш наздогнати дощ

 

 

****

осені кінець зими початок

на третину обігрітий дім

ти з горища витягла санчата

і мені наказуєш  – «ходім»

 

біла стежка вгору біле небо

біла ти від шапки до взуття

лиш чорніють сосни що за тебе

старші на цілісіньке життя

 

ні стовпів ні позначок та знаю –

ти не схибиш і коли почне

сніг мести від краю і до краю

і коли покриє сніг мене

 

втім як бачиш під ногами каша –

скоро все потоне у воді

ось чому іржаві санки наші

їдуть не лишаючи слідів

 

 

 

****

TOSCANA-GALICIA

 

1

за хвилину до початку літа

хліб скришивши заспаній вороні

з горлечка кріплене dolce vita

п’єш на світанковому пероні

                          

поїзда нема та це дрібниця –

спробуй пішки – сотня тисяч кроків

онде семафори круглолиці

вже тобі підморгують впівока

 

ще ковток і зміниться строкате                  

українське на тосканське небо

думаєш – до нього не дістати

а воно пливе пливе крізь тебе

 

 

2

розпалив на кухонці вогонь

посадив у склянку цибулину –

чоловік якого за свого

мають діти звірі і рослини

 

витре з шибки марево густе          

гляне на грядки – іще зарано

хоч і так нічого не росте

на краю подільської тоскани

 

чи тому що я не тут не з ним

чи тому що у прогнозі холод –

новорічна гілочка сосни 

другий місяць не скидає голок

 

3

ні на що не схожі небеса

у глибоких кратерах дорога

галицьким ландшафтом котиш сам

ровера свого напівживого

 

зробиш біля яблуньок привал

струсиш симиренку – ту що скраю –

хай старий педальний буцефал

в затінку хоч трохи подрімає

 

обриває напнуті дроти

над тобою вітер безіменний

яблука нічийні як і ти

їдуть на багажнику – до мене

 

****

ще спекотно а листя вже мало

сад спинився у рості та й ми

все на світі з тобою проспали

загорнувшись у сизі дими   

 

тільки визріли в ковдрах вологих

сни які ти на зиму припас –

про найважчу серпневу облогу

саду осами втомою – нас

 

і здається немає різниці

що за день і яка це пора

та цікаво – чи дощик нам сниться  

чи по-справжньому ллє як з відра 

 

 

****

від зелених свят і до покрови

нам одним належало село

пізні ми – тому й садили знову

те що в інших в квітні відцвіло

 

я не хочу але час додому –

сходять над рівнинами дими

і сумки на ґаночку тісному

туляться ще ближче аніж ми

 

та немає приводу для смутку

бо закуті присмерком рясним

ми от-от проґавимо маршрутку

і впадем у сплячку до весни

 

 

****

на світанку на подвір’ях пусто –

лиш стоять опудала в сльоті

і гниє незібрана капуста

вже забутих галицьких сортів

 

наше місце – де руїни храму

він буває зримий в цій порі

і всуціль обтріпаний вітрами

шпиль його виблискує вгорі

 

вирине на мить нове світило

і пірне назад – за небокрай

гіпсові святі нас заступили

а тому не бійся – обіймай

 

 

****

теплих днів маленька жменька

нам залишилась на двох

щоб зібрати всі опеньки

затягти картоплю в льох

 

золотисті бризки світла

налипають на вікно

ми сховалися від світу –

світ забув про нас давно

 

і в тісній кухонній ніші

де клубочаться дими

вже не видно хто древніший –

чи то пічка чи то ми

 

 

****

замерзають герані у сінях

під книжками вгинається стіл

світанкові живі світлотіні

заповзають в горнятка пусті

                                    

мінус п’ять а далеко-далеко

на рив’єрі туристи меткі 

проклинають виснажливу спеку

на яку нам не стало квитків

 

та насправді уже неважливо

де ми є і погода яка –

пахнуть морем в годину припливу

наші зсунуті разом ліжка

 

****

сонце околиці – сонце високе

світла засмага на спині й руках

білий пісок ще з минулого року 

у закамарках мого рюкзака

                                                 

онде на обрії яхта бездомна

ні – помилилась – хмарина пливе

хтозна чи вдасться у серпні обом нам

знову купити одеське св

 

в касах вокзальних немає нікого –

вицвілий розклад запилене скло

і полином заростає дорога

в напрямку моря яке в нас було

 

а потемніє – повітря холоне 

ніби – аж бризки летять зусібіч –

різко вливається хвиля солона

в нашу задушливу галицьку ніч

                      

і через це не лишилось ні грама

смутку за містом на тлі маяка –  

сіль над твоїми сухими губами 

скільки не пробуй – на смак як морська

 

 

****

в дзеркалі мого велосипеда

чорнота асфальту небо ти

пахне вітер гречкою і медом

придорожні хиляться хрести

 

нам весь день лічити кілометри

плутаючи знаки й назви трас

мчати крізь глухі подільські нетрі

крізь шипшину що цвіте якраз

 

під склепінням грозової хмари

по прямій забивши на усе –

навіть те що смужечка від фари

впевнено розплавлює шосе

 

вдарить грім – нарешті бути зливі

та не знати мертві чи живі

сплять від пилу яблукато-сиві

коники залізні на траві

 

 

****

уродили сливи – сливам слава

їх тепер – хоч греблю загати

ходимо – захоплені роззяви –

по сільськім базарі – я і ти

 

збрешем продавчині що для джему

візьмемо угорку і ренклод

ще чогось шукаємо до теми

довго придивляємось і от

 

фрукти темно-синього наливу

третій наш наповнюють пакет

– як скажіть ім’я цієї сливи –

– то відома слива анна шпет –

 

завтра всівшись за столом на ґанку

літо відсвяткуємо сповна

і в бокали цідячи слив’янку

слив усіх згадаєм імена

 

 

****

ХЕЛВЕГЕН

 

1

сиві дерева досвітнього лісу

стежка вузенька то вгору то вниз

тихо тріщить задубіле залізо

санок якими волочимо хмиз

 

вітер подме – наїжачиться хвоя

шишки з гілок позлітають умить

і не помітивши нас із тобою

лис чи лисиця в імлі пробіжить

 

сонця нема – безконечний блекаут          

віжки до пальців примерзнуть от-от

врешті привал і по колу блукає

пара гаряча із рота у рот     

 

дихай у комір притулюй до себе

не помічай те що всесвіт зачах

і помирають зірвавшись із неба

юні сніжинки на наших щоках

 

хай зачекає в сторожці ще трохи

– взятій в оренду всього лиш на ніч –

чудом вціліла з тамтої епохи

кригою вкрита нетоплена піч

 

 

2

знову крижаніють потічки підталі

наростила стежка снігову броню

дерев’яні лижі кольору металік

хвацько прокладають між пеньків лижню

 

не барися серце – в небі кругла люстра

згасне за годину – значить ти уже

мусиш розпочати свій скітур назустріч

щоби не зостатись в лісі міражем  

 

палиця чи вістря первісного списа

лижник чи мисливець – знає тільки сніг

а далеко в горах замерзає тиса

і скриплять сердито береги скляні

 

ніби буде буря – ні – то просто сосни

струшують сніжинки з  чорних верховіть

лютий цього року вже не високосний

а тому не бійся – їдь хутчіше їдь

           

 

3

достатньо лиш промовити – «ходи»

і від зими не лишиться нічого

а там де сніг тримав міцну облогу –

дзвінкі потоки талої води

 

ліхтарик у руці – ліхтарик згас

та він і не потрібний нам сьогодні –

нічного неба зоряна безодня

освітить і стежки усі і нас

 

прокинеться в гілках глухе «ку-ку»

ми будемо іти все прямо прямо

аж поки слід відлиги перед нами

обернеться поволі на ріку

 

ми ступимо у неї жартома

а випірнемо раптом у прекрасній

новій реінкарнації де в нас ні

людських імен ні прізвищ вже нема

 

****

ҐІНКГО БІЛОБА

 
обережні дими

від городу пливуть аж до хати
ґінкго древній як ми
на гілках два десятки пернатих
                                                       
в мезозойську весну
ти зростив його світу на диво
стриг верхівку рясну   
і дощівку збирав для поливу
 
предковічні сніги
гартували його – кожна хуга
холоди навкруги
обертали кору на кольчугу
 
а коли мерзлоти
стало більше ніж неба та моря
то на стовбурі ти
імена наші видряпав поряд –
 
та за сотні життів
з них зостались лиш ініціали
бачиш – ґінкго зацвів –
ми по ньому себе упізнали

****

двісті метрів босоніж полем такі нестерпні

переораний берег – на ньому постій тихцем

хай ця ніч найтемніша у третій декаді серпня

але навіть вона не сховає твоє лице

 

біля чорної кладки де чутно найменші звуки

і розбиті човни безпорадно лежать в піску

вітер схопить тебе заламає безсилі руки

зніме білу сорочку з тіла немов луску

 

збились хмари докупи і сунуть вперед юрбою

а пильніше придивишся – піна пливе важка

зрозумієш як тільки видихнеш – над тобою

не пошарпана гладь небес а жива ріка

                                    

****

пахне піском і мулом берег нічної росі

губиться в очереті стишений шум води

втомлено підіймає рівні ряди покосів

вітер який від ранку гнав нас обох сюди

 

скинемо долу одяг – піна сорочку злиже 

чорна верба сховає місяць серед гілля

щоби не роздивився жодний зальотний крижень

де ми зайшли у річку – випірнем звідкіля

 

не запливай далеко – тут течія студена

хоч полуденне сонце смажило і пекло

відблиски між лопаток спалахи на раменах –  

це почало світліти темне небесне тло

 

так би з тобою в росі вічно впритул стояти

та вислизає з пальців мокре твоє плече

і височенна хвиля там де була загата –

ніби уже не можна нібито можна ще

****

первістки літа – в’язіль горець терлич любисток  

юні – аж жалить руки їхня зелена кров

тягнеться залізниця до нежилого міста

впевнено наступає військо новобудов

 

вдосвіта вже бадьоро – кумкають ранні жаби

кілька хвилин і стебла випнуться догори

ти знаєш точно де ми скільки іти та мабуть

поки не засвітало правди не говори

 

тонуть в траві високій рейки і шпали – скоро   

видимість стане краща – сонце уже встає

і зауважить першим як на оцих просторах  

сяють безсилим щастям лиця твоє-моє

 

чи горизонту смужку місяць вночі обвуглив

чи хрестовик зумисне виткав тоненьку нить

он він застиг чатує – світло-рудавий круглий –

щоб зупинити потяг той що на нас летить 

 

 

****
повниться сад метеликами й цикадами
хилиться під росою висока трава
жодним ім’ям не названа зірка падає –
вітер був сильний – напевно її зірвав
 
я прокидалась двічі тому і змучена
знову занурююсь у каламутну млу
видив про море що піниться десь під кручею
і про збезлюднілий пляж і про кушпелу
 
ти майже поруч – в уявній солоній сутіні –
і через це мені попри усі жалі
бути напів присутньою чи відсутньою
легко неначе не бути узагалі
 
хмара кудлата пришита до неба латкою
вікна нарозтіж тож плутаються думки –
бриз чи твій подих гойдається між лопатками
то відгортаючи пасма то навпаки

****
SIESTA-PARALIA
 
місто без ратуші – спека під сорок – тане
лиш розпочате морозиво крем-брюле
в нас є дорожня карта – це непогано –
ми уже заблукали – це теж не зле
 
можна удвох волоктися гарячим бруком
– небо так високо наче його нема –
ти то сміливо ловиш мене за руку
то мені шию обдмухуєш крадькома
 
море в сієсту притихле а сонце хиже
затінку нуль – ну хіба що гілки олив
хвиля твій слід що мого доторкнувся злиже –
як довести що ми щойно отут були –
 

більше ніяк – хоч і свідків таки чимало –

ябеди-чайки з обпаленими крильми

квилять-кигичуть – ну звісно ж ми цілувались
добре що їх розуміємо тільки ми

  

****

не знайти нікого по той бік веранди

почорніла грядка охолонув сад

лиш квітують вперто молоді троянди

і не помічають ранній листопад

 

та і ми втонули в пелюстках книжкових

безтурботні наче студінь ще не тут –

хухнемо на шибку і підскочить знову

на нулі завмерла срібно-сіра ртуть

 

є ми чи немає є ми і немає –

каламутні шатра присмерк розпростер 

ті хто з нами поруч вже за виднокраєм –

александр ґранах сома моргенштерн

 

протяг прийде з двору – книжка розірветься

встелить сторінками стоптаний палас

не турбуйся зараз не бери до серця

знай – вона уранці розцвіте ще раз

 

****

на грудневому сонці не сохне білизна

несміливо димлять цегляні димарі

я лишаю на лавці по осені тризну –

перестояну грушку і чорний горіх

 

я тобі обіцяла похід цього року

до клондайків грибних що он там за горбом

та отримати вольну від нош і оброків                      

хоч на декілька днів нам нелегко обом

 

заметіль узяла наше царство набігом

тож сезон протривав трохи більше доби

ми не встигли проте під розкошланим снігом

дозрівають поволеньки пізні гриби

 

і нехай до відлиги іще далеченько

у моїх сновидіннях усе навпаки –

на тонесеньких ніжках зимові опеньки

серед темного лісу горять мов свічки

                                  

****

більше тижня щебечуть про зиму вільшанки руденькі

обіцяють морози – не завтра – то через добу

а на темній веранді стоїть і приречено дзенька  

твій запилений ровер що в влітку ніде і не був

 

хліб і масло підтале і чайника свист нетерплячий

сонно ходиш по хаті скасовуєш плани на все –   

нині тепле поділля покрите туманом а значить

ні пригод ні мандрівок північний циклон не несе

 

ти нікого не ждеш ти сама собі пані й вельможа

бо тобі тут належить досвітніх небес кармазин

і земля де опудало в синій сорочці сторожить  

перестиглі навіки незібрані три гарбузи

 

дні подібні на ночі тому й помилитись неважко

чи цукринки розсипались поки ти у напівсні

чаклувала довкола старої непарної чашки

чи по тебе прийшов – скільки б ти не ховалася – сніг 

 

 

****

в шибках неба ні іскорки – світло лишень удолині

де розшарпує вітер дахи задубілих садиб –

на пожухлих городах горить і горить картоплиння

хоч картоплю ніхто взагалі цьогоріч не садив

                   

ти стоїш мов укопана – сива і довговолоса –

спрагло п’єш листопадовий передранковий туман

знаєш – за перевалом обмерзлий скелет хмарочоса

і сліди чоловіка якого нема і нема

 

поки рання година та спати вкладатися пізно

і шумить наче падає град упереміж з дощем

не хвилюйся – все добре – це гуси злітають залізні

а тебе із собою у вирій не кличуть іще

 

 

****

безконечні снігопади

запорошене вікно

а посіяна розсада

вже проклюнулась давно   

 

молода зеленоока

ще не знана до пуття

їй відведено півроку

на усе земне життя

 

рветься вирости бо знає –

тільки звикне до тепла

пелюсток прозорих зграя

відлетить мов не була

                   

ну а ти під пледом сивим

спиш – душа твоя легка –

ти зробила неможливе –

дожила до сорока

 

 

****

дзеркало яке під осінь

золотіє аж пече –

лиш воно і збереглося

із улюблених речей

                 

дивишся туди неначе

хочеш вивідати щось

хоч найгірше з передбачень

все одно давно збулось

 

по кутках павучі зграї

все старе – ти звісно теж –

років двісті не вмираєш

адже в дзеркалі живеш

 

****

стало від чекання пресвятим

божоле запасене на осінь

ну а в тебе онде над волоссям

замість німба тютюновий дим

 

ані струму ні свічок нема –

ночі у провінції пропащі

та без світла дозріває краще

сусло що зробила ти сама

 

став годинник і не йде ніде

доторкнешся бутля – бахне корок

завтра тобі виповниться сорок

а вино навіки молоде

****
віхола засіває вечірню митницю –
стіни й бордюри вищають на очах
вимерзлий опель на теплу тойоту дивиться
сонний автобус під знаком «контроль» застряг
 
я не змогла домовитись – потай зиркаю
як невблаганний митник рахує кеш
і пропускає місяць удвох із зіркою
і безбілетний сніг пропускає теж
 
сніже по той бік дроту живих немає вже
марно летиш над обмінами валют
над рюкзаком валізою і поклажею –
напризволяще кинутими отут
 
бачиш сліди по колу – це я вирішую
чи відступити сніже далеко до
чи затесатись поміж якимись пішими
і перейти інкогніто цей кордон
 
все пораховано – видиме і приховане
клаптик небес – єдине що duty-free
є трохи часу сніже – хвилина – ось вона
щоби з тобою зникнути угорі

****

натерли кроси та тобі не боляче

ти на вокзалі – слухаєш своє

мовчання що вовтузиться у горлі ще

але словами вперто не стає

 

чи містика що манить невідомістю –

то вирине експрес то вже нема

чи лиш туман що в ньому зникли повністю

платформа семафори ти сама

 

немов чекаєш – тиха і натомлена –

коли чиїсь повідають вуста

про те як під залізними вагонами

тріщить хребет бетонного моста

 

і про купе де після інкарнації

тебе спитають – «кава або чай?»

твій поїзд вже докочує до станції

твій поїзд прибуває – зустрічай 

 

****

п’ята ранку – нікого нема

океан що замерз на третину

по-весняному тепла зима

по-зимовому білі мартини

 

ти прийшла засвітла а проте

не згадаєш цей первісний берег

хоч усе промовляє про те

що була тут до нашої ери

 

притулились безпомічно два

кістяки кораблів до причалу –

може ти – як вони – нежива

чи у часі давно заблукала

 

мерзла галька втікає з-під ніг

а за спиною кроки ледь чутні –

це тебе супроводжує сніг

із минулих життів у майбутні