900 МЕТРІВ НАД РІВНЕМ МОРЯ (2021)

****

900 МЕТРІВ НАД РІВНЕМ МОРЯ

 

скільки не запалюй не горить

лиш безсилим димом сходить ватра

перший сніг народиться за мить

хоч його пророчили аж завтра

 

чорні буки острівці трави –

очі блудять в пошуках опори

gps-а вогник ледь живий

та фіксує і мене і гори

 

а на верховинах вже мете –

значить світ невдовзі впаде в кому

і туман як свідчення про те

що моя дорога – невідома

 

проростають крізь пітьму хребти

трохи і впиратимуться в місяць

вітер підганяє – час іти

але я стоятиму на місці

 

 

****

автобусна станція прямо у полі

віконечко каси в якій пустота

стоять у пилюці по крону тополі

і градус на сонці доходить до ста

 

я більше не хочу нікуди і годі

хоч знаю адресу і номер таксі

а хто мене висадив серед городів –

перо йому в шину а краще в усі

 

праворуч ліворуч зайці мов сторожа

стерня розфарбовує ноги рудим

і слово лайливе чергується з «боже»

коли за горбами густішає дим

 

я маю запаси води і одежі

і маю ще віру в чудні чудеса

і час аби зараз у цьому безмежжі

лягти і очима пасти небеса

 

і вже не важливо що може єдина

й остання хто бачить мене звідсіля –

повільно дрейфуюча сонна хмарина –

безкрайня і чорна неначе земля

 

****

тільки і звуку – вітер в кишенях свище –   

тихо щоб не збудити нічну державу

та оживає – щойно підійду ближче –

мертва вода старого міського ставу

скинувши куртку зваживши на усе це –                                                                 

хиткість мого становища і причалу

дам собі шанс таки остудити серце –

серце котрому завжди було замало

от і нехай валяється безпритульно

пара кросівок зморщених від вологи

поки фіксують виснажені патрульні

цей затяжний стрибок аж до дна самого

і повернувшись ніби із потойбіччя 

врешті зроблю на пару з горнятком чаю

пізній дзвінок туди де давно не кличуть

хоч і можливо слухавку піднімають

 

 

****

мокрий бриз пролізе під тонку футболку

вгрузнуть босоніжки у глевкий пісок

миля від причалу тільки все без толку –

до води не стало ближче ні на крок

 

море це чи місце що було колись ним –

обережна хвиля злизує сліди

хай відступить піна – під ногами зблисне

череп динозавра що заплив сюди

 

спізнюється літо – я мабуть так само

ні на що не встигну навіть на прибій

і оця безкрайня і порожня яма –

прихисток для мертвих і водночас мій

 

лиш єдина радість – як під крики «ну ж бо!»

вогники блукають – срібні золоті –

це мене шукає рятувальна служба

а знайде аж потім – в іншому житті

 

 

****

цього разу синоптики майже вгадали – мороз

не протримався й тиждень і знов під підошвами мокро

лиш сніжинки летять – їм байдуже – прогноз не прогноз –

на базарні лотки де лимони картопля і морква

 

я постою у чергах – я долю шукаю лиху

я знайду її точно в котрійсь із залюднених точок

обманіть мене всі ну і той що найбільший брехун

хай знічев’я мене обмане ще одненький разочок

 

хай горбата жебрачка за руку вхопивши мені

наворожить про зірку що світить а згасне раптово

та в пророцтва циганською мовою – навіть страшні –

все одно не повірю тому що не знаю ні слова

 

я ходитиму колом з порожньою торбою я

вже нічого мабуть не знайду не придбаю до свята

зачиняється ринок і жовтим неоном сія

цифра «нуль» на вітрині де гральні стоять автомати

 

і можливо аж вдома ковтаючи пійло руде

і на рік що надходить програму складаючи звикло

я побачу – годинник нікуди чомусь не іде

а на лівій долоні всі лінії повністю зникли

 

 

****

небо березневе хворе

котиться трамвай навспак

«швидше би тепло» – говориш

флягу вкинувши в рюкзак

 

по щоках дрібна пороша

упереміж із дощем

хто з тобою був хорошим

безумовно буде ще

 

ну а зараз не загадуй

а довір бездумно все

вітру що підкрався ззаду

і кудись тебе несе

 

 

****

придорожні хащі ялівцю

тінь сосни – тонка довготелеса

крутяться педалі і колеса

ляскає на зірочці ланцюг

 

встигнути б до сутінків – ану

вирвуся вперед уже безсила

і авто що котиться зі схилу

незумисне трохи обжену

 

відсікає небо від землі

горизонту ледь помітна нитка

ровер їде швидко швидко швидко –

сірий пил – нікого у сідлі

 

 

****

дощ закінчився давно

та повітря ще вологе

білий лагідний рено

озивається з барлогу

 

пристебнусь і в ніч глуху

виїду на автостраду

хай дерева від страху

розбігаються мов стадо

 

частоколи огорож

справа зліва – зліва справа

він – залізо я – також

він – старий і я – іржава

 

і нема чорніш пітьми

ніж пітьма в мені й довкола

а тому і швидкість ми

набираємо спроквола

 

злого місяця анфас

серце гупає у ребра –

ми заглухнули чи в нас

щойно в’їхали на зебрі

 

 

****

«а» –  асфальт а «бе» – бруківка «ве» –

вітер що збиває всіх з наскоку

спить безжурно світлофор триокий

в чорних небесах діра глибока –

вогнепальне або ножове

 

ти ловись маршруточко ловись

менша більша – виплинь на дорогу –

– час кричати вже на допомогу –

хай сьогодні я не вб’ю нікого

і сама не пропаду кудись

 

мокрим снігом і дощем зима

прокладає на шосе розмітку

йти – куди? вертатися – а звідки?

на узбіччі облисілі свідки

шоста ранку мертвих ще нема

 

 

****

мертве місто – камінь і метал

я іду по рештках тротуару

накрапає h2o із хмари

телефонна буда як примара –

у минуле втрачене портал

 

«дзень-дзелень» – хто в слухавці живе

хто мої секрети аж до слова

вислухає і забуде знову

– гуркіт – обривається розмова –

мабуть замикання світове

 

в небесах блукає нло –

полетіти б з ним за видноколи

рот зашити – щоб уже ніколи

але диск ще крутиться по колу –

хтось на дроті хтось узяв – «алло»

 

 

****

рівно день триватиме кураж

подорож без смислу і моралі –

ти і я на річковім вокзалі

мокрі весла вже гребуть подалі

грім сердито вдарив – тричі аж

 

звісно я за втечу обома

хоч в прогнозах нині-завтра злива

помовчи зі мною чорнобривий –

хай пітьма згустившись несміливо

нас прикриє наче нас нема

 

скоро ми вже будем отамо

хвилі йдуть від мене і до тебе

чуєш угорі пташиний щебет –

блискавка от-от розколе небо

над човном в якому пливемо

 

 

****

від’їжджаєш але є ще час –

сім хвилин – немало-небагато

я тебе не хочу відпускати

холод що повзе довкола хати

знову в хату заганяє нас

 

ти від мене старший і мабуть

знаєш спосіб вимкнути тривогу

дощ не забариться – що із того

ти спокійний ти обрав дорогу –

сіру і розмиту каламуть

 

визирнеш – машини все нема

ще не завдавай рюкзак на плечі

п'ята дня а наче пізній вечір

по шосе отари йдуть овечі

ні – таки привиділось – туман

 

 

****

ЗА РІКОЮ В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ

 

1

тиха вечірня дитяча площадка

вітер гойдає верхівки дерев –

листя обірване стелиться гладко

кашель запалене горло дере

           

тридцять і трохи – хай паспорт розкаже 

хто я і що я і навіть про ці

в мене за спиною клапті пейзажу

і про перстеник на правій руці

 

з дому втекла і радію лукаво

всіх обману – обмануся сама

хто там шукає на мене управу –

права й управи на мене нема

 

поки набридне чи поки задубну

поки є гроші в глибинах кишень

– тихо риплять розпанахані дупла

вічко шпаківні неначе мішень       

 

жовтий ліхтар то запалиться хутко

то без причини загасить вогонь

і до останньої нині маршрутки

мов до зими – дві хвилини всього

 

2

чорні вільхи тонесенькі мов олівці

ідентично обрізані лисі

ніби хтось їх намовив постригтись в ченці

і усього мирського зректися

 

ну а ти ще патлатий – сховавшись в каптур

кільця диму пускаєш спроквола

тане крига а з нею підніжжя скульптур

франца йосифа і дискобола

 

ти чекаєш на мене – зухвалий хлопчак

ти мене завоюєш сьогодні

я тебе не люблю та нехай буде так –

ми і воля – звичайно господня

 

сизий острів асфальту в розталій воді

де-не-де одинокі машини

набери мене раз потім два – а тоді

не спиняйся ані на хвилину

 

та коли я дістануся місця таки

рукавиці знімаючи мокрі

вже нікого не буде – лише двірники

і не чутно нічого як окрім

 

дзеленчать ледь зачувши легенький мороз

їхні відра крихкі від корозій

як в тумані наосліп повзе сміттєвоз

і змітає усе по дорозі

 

3

так і треба – спека тридцять два

так і буде – вигорілі коси

терпко пахне скошена трава

радісно гудуть над нами оси

 

маєш волю маєш і мене

маєш в сумці яблуко червоне

не забудь лише про головне –

вимкнути свідомість телефона

 

може тут залишимось чи як

первісно-общинно заживемо –

хліб і риба хижа із гілляк

і ні згадки хто ми що ми де ми

 

а вода розбурхана аж страх

обмиває прибережні плити

і велосипед у бур’янах

з колесом валяється пробитим

 

і так легко – вперше за віки –

ні про що не думати – бо нащо

в затінку дерев біля ріки

тих які не названі ніяк ще

 

 

****

жодного дощу з початку літа

паростки – хирляві і малі

і не заживають хоч полито

тріщини на спеченій землі

 

ти також з природою нарівні

змучений провадиш довгі дні –

то дашок поправиш на шпаківні

то когось шукаєш в далині

 

а над вечір з’являться пернаті

спрагло пити воду – хоч яку –

тільки й чути в листі і на хаті –

«цвінь-цвірінь» «фіть-фіть» «тьох-тьох» «ку-ку»

 

ти іще не знаєш – прийдуть зими

лиш один залишиться з птахів –

журавель-колодязь що із ними

в теплий вирій знов не полетів

 

 

****

схоже що залишилась дрібниця –

з попільниці витрусити дим

а тоді нехай до ранку сниться

літній дощ і змоклий ти під ним

 

кран сухий до джерела далеко –

«спи» –  шепочеш в слухавку мені –

«все одно таку пекельну спеку

легше перебути уві сні»

 

я тебе ледь чую – ти в дорозі

впевнено минаєш блокпости

як не прагнуть стражі голомозі

контрабанду в багажі знайти

 

ніч важка і голова важкенна

губиться на трасі твій маршрут

завтра уперіщить достеменно

завтра ти нарешті будеш тут

 

 

****

небо над збезлюднілим вокзалом

ніби зшите з різних половин

світло у кутку якого мало

двох полиць нагрітий дерматин

 

не сезон – початок листопада

провідниць захриплі голоси –

ні один попутник не підсяде

майже до кінбурнської коси

 

блимають руді вогні реклами

на платформі хтось волає – «стій»

крапля проступає над губами

цукор розсипається на стіл

 

ти постелиш нам цієї ночі

зауважиш – наш багаж намок –

море поміж рейок вже хлюпоче

коли ми про нього ще снимо

 

 

****

GONE WITH THE SEA

 

дві старі порожні вілли

поміж ними клен безлистий

два туристи на все місто

крутять компасом невміло

 

«море поруч» – каже мапа

та на обрії нічого

крім розбитої дороги

по якій лиш дощик крапа

 

ми приїхали ще вчора

нам вже завтра повертатись

часу зовсім небагато

– де ти море де ти море –

 

на кафе бракує money

але нас це не лякає –

в рюкзаку лежить окраєць

в целофані – дві тарані

 

і байдуже – сейли знижки 

– ми собі у халабуді –

втім здається хвиль не буде

окрім білих бриж на ліжку

 

 

****

на повітрі червоніють лиця

засинає риба у ріці

зробимо собі по годівниці

заведемо спільних горобців

 

хай вони городами чи небом

тут і там лишаючи сліди

прилітають снідати до тебе

а на ніч вертаються сюди

 

все це буде у прийдешню зиму

що настане місяців за два

і тому болить так нещадимо

соняшника лиса голова

 

 

****

тридцять перше – дрібен дощик

вже накрито півстола

і ялинки сині мощі

оживають від тепла

 

вийду – в небі обережно

пошукаю твій літак

день безсніжний день бентежний

і минає якось так

 

розсікає хмари пінні

боїнг високо вгорі

ти прибудеш ледь за північ

а запізнишся на рік

 

****
зупинився на вежі годинник
застигає в термометрі ртуть
тільки пір’я кружляє невпинно
мов перину у космосі рвуть
                 
примерзають підошви до бруку
ллються жовті патьоки яси 
і єдиним відлунюють звуком
наші тихші за сніг голоси
 
затягнулась розмова про вічне
та чекає на кожного дім –
твій отам де провулок арктичний
ну а мій – на вернадського сім
 
і по півночі раз коло разу
на далеку націлившись путь
виїжджають таксі з автобази
але жодного з нас не беруть

****
промінь сонця в квадраті кімнати
звук сирени десь там вдалині
ти збираєш рюкзак та не знати
хочеш їхати справді чи ні
 
твій мобільний похрипує нишком
твій безцінний квиток що утім
раз чи двічі губився під ліжком
он покладений на видноті
 
я пильную хоча і свідома
бо його купувала сама
що і дата і місце у ньому
на автобус якого нема
 
ти вернешся сьогодні – роззява –
загорнувшись у світло густе  
перший сніг буде спати на лаві
не збуди його – він ще росте

****

знесеної сталінки кістяк

здалеку виблискує ребристо –

рік минув як ти поїхав з міста

і чомусь не вернешся ніяк

 

«абонент пропав» – гудуть дроти

між коліс трамваїв сніжна вата –

їм нема куди вже поспішати

ну хіба мене ще підвезти

 

а під вечір блідо затремтить

там де ми жили фантомне світло

ніби в січні папороть розквітла –

і цвіла – як мовлено – лиш мить

 

 

****

ЦАР ГОРИ

 

цар гори яка ще безіменна

ти мене ведеш чи навпаки

сильно дме і рвуться мов знамена

куплені внизу дощовики

 

з рюкзаком набитим аж дощенту

поміж скель що лізуть зусібіч

твій намет з блакитного брезенту

прихистить нас на єдину ніч

 

маєш право стати першим знову

і гора найперша буде теж

а тому назвеш її ab ovo

чи на нашу честь її назвеш

 

довшають модрин і буків тіні

і двигтить земля десь отамо –

це вони сплітаються корінням

ну а ми у спальнику спимо

 

 

****

ночі в косові холодні

дров залишилось на раз –

мушу встигнути сьогодні

ліжник вибрати для нас

­­

 

просадивши півзарплати

найгарніший два на два

з ворсом теплим і кошлатим

і високим як трава

 

а коли стемніє зовні

знову вибір нелегкий –

притулитися до вовни

чи колючої щоки

  

 

****

жовта скирта аж під хмари

сіро-чорні дощові

рюкзаків потертих пара

задрімала на траві

 

ти і сам забрів між снами

тепло дихаєш в плече

місяць високо над нами

місяць майже не пече

 

он комета невідома

мчить до нас через світи

як впаде у цю солому

то її вже не знайти

 

 

****

CASANOVA’S LIST

 

я стіл накрию у вітальні гостям

я витягну свою найкращу сукню

і о годині так приблизно шостій

виделкою об пляшку дзвінко стукну

 

дзюркоче цівка сивої горілки

на тріснутому блюді – смужка клею

а скільки їх запрошено а скільки –

полічимо на пальцях однієї

 

я вибрала для кожного з них місце

критерій взявши лиш хронологічний

– заходьте не баріться – лютий-місяць

тут холодно і дме зі шпарок вічно –

 

згорілі дрова чорне попелище

вони також одягнуті у чорне –

і той що біля мене сів найближче

і той з яким не склалося повторно

 

і ті обоє з пухом над губою

що одночасно кажуть – «вечір в хату»

але не зачиняють за собою

бо ще за ними сніг іде лапатий

 

я позсуваю аж перед світанком

стільці примерзлі мертво до підлоги –

порожні тарілки порожня склянка

і протяг наче не було нікого

 

 

****

THE OLD WOMAN AND THE SEA

 

стільки сонця обіцяли сни

що тепер заснути неможливо

у прогнозах знов сезон припливу

і не варто нехтувати ним

 

на світанку вийдеш на місток

спустиш з ланцюга дірявий човен –

море не нагріте ще ранкове

холодом пройме аж до кісток

 

у човна є досвід тож нехай

все бере в свої засмаглі весла

поки пінна хвиля не віднесла

за червоно-чорний небокрай

 

плесо ніби дзеркало криве

жінка спить в човні всіма забута          

він звичайно мусить потонути

але ще пливе пливе пливе

 

 

****

на запиленій терасі

вітер сіпає фіранку

молодих плодів запаси

ще не чищені від ранку

 

ніж лежить на підвіконні –

мир наливу й симиренкам

мир мені – сумній і сонній

в джемпері поверх сукенки

 

я чекала ціле літо

я вдивляюся як сизий

на осонні перегрітий

вдалині гуркоче дизель

 

десь о сьомій скрипнуть тихо

яблуньки гілки підперті

так ніхто і не приїхав

щоб залишитись до смерті

 

 

****

не п’ятнадцять отже можна все –

вийти з дому чи піти із дому

і дивитись як в диму гнідому

тоне знерухоміле шосе

 

зовні і всередині пітьма

лиш дороговкази сяють срібно –

північ південь захід – я сама

не збагну куди мені потрібно

 

сніг заносить чорну далину

трохи ще повештавшись без діла

під своєю ковдрою засну –

значить я нарешті постаріла

 

 

****

чи кінець чи лиш початок року

край землі провінція «ніде»

яблуко звисає гнилобоке –

завтра-післязавтра упаде

 

я й сама старію тут потрохи –

тихий двір садовий реманент

і ніхто з минулої епохи

вже давно не згадує мене

 

горобці сидять собі по двоє –

невтямки пернатим зі села

хто для них виписує ногою

на снігу безсмертне «тут була»

 

****

мідь синіє на моєму платті

сніг уже не падає ніде

стрілка на блідому циферблаті

намертво застрягла і не йде

 

лиш прожектор – круглий і великий

ніби щось вишукує в  імлі –

то світліють на біґбордах лики

то зринають із пітьми шпилі

 

глупа ніч – ніхто ні сном ні духом

про заблудлу в сквері між дубів

жінку що попала в завірюху

і стоїть як пам’ятник собі