****
побілила допотопну хату
викопала грядку під часник
і для тебе гойдалку крилату
між старих повісила осик
від багаття густо тягне димом
сиві клуби стеляться до ніг
а десь там за схилами гнідими
ходить із дитям єдиноріг
то чорнозем розтирають пальці
то космічний пил допоки ти
на веранді щось читаєш ляльці
про давно загублені світи
звісток нуль – нічого не бентежить
лиш волосся біле – не руде
ніби я сивію як належить
а насправді – сніг весь час іде
****
повністю пусті – аж видно дно –
для дощівки балії і бочки
в лісі через спеку ні грибочка
але ми підемо все одно
дві октави взяв шпачиний хор
он струмок а скоро буде річка
ти маленька – майже п’ятирічка –
мрієш про червоний мухомор
у пилюці губляться сліди
стовбури – дуплаві одноокі
не лякайся – через двадцять років
вже сама ходитимеш сюди
в куртці до якої дорости
з темним ластовиннячком на носі
і тутешні олені та лосі
плутатимуть хто це – я чи ти
тож біжи крізь молочай і хвощ
крізь високі стебла іван-чаю
серпень – я нікуди не встигаю –
ти ще можеш наздогнати дощ
****
осені кінець зими початок
на третину обігрітий дім
ти з горища витягла санчата
і мені наказуєш: «ходім»
біла стежка вгору біле небо
біла ти від шапки до взуття
лиш чорніють сосни що за тебе
старші на цілісіньке життя
ні стовпів ні позначок та знаю –
ти не схибиш і коли почне
сніг мести від краю і до краю
і коли покриє сніг мене
втім як бачиш під ногами каша –
скоро все потоне у воді
ось чому іржаві санки наші
їдуть не лишаючи слідів
****
сонце околиці – сонце високе
світла засмага на спині й руках
білий пісок ще з минулого року
у закамарках мого рюкзака
онде на обрії яхта бездомна
ні – помилилась – хмарина пливе
хтозна чи вдасться у серпні обом нам
знову купити одеське св
в касах вокзальних немає нікого –
вицвілий розклад запилене скло
і полином заростає дорога
в напрямку моря яке в нас було
а потемніє – повітря холоне
ніби – аж бризки летять зусібіч –
різко вливається хвиля солона
в нашу задушливу галицьку ніч
і через це не лишилось ні грама
смутку за містом на тлі маяка –
сіль над твоїми сухими губами
скільки не пробуй – на смак як морська
****
в дзеркалі мого велосипеда
чорнота асфальту небо ти
пахне вітер гречкою і медом
придорожні хиляться хрести
ти й не знав що сотню кілометрів
прокатати можна і за раз
мчати крізь глухі подільські нетрі
крізь шипшину що цвіте якраз
під склепінням грозової хмари
по прямій забивши на усе –
навіть те що смужечка від фари
впевнено розплавлює шосе
вдарить грім – нарешті бути зливі
та не знати мертві чи живі
сплять від пилу яблукато-сиві
коники залізні на траві
****
уродили сливи – сливам слава
їх тепер – хоч греблю загати
ходимо – захоплені роззяви –
по сільськім базарі – я і ти
збрешем продавчині що для джему
візьмемо угорку і ренклод
ще чогось шукаємо до теми
довго придивляємось і от
фрукти темно-синього наливу
третій наш наповнюють пакет
– як скажіть ім’я цієї сливи –
– то відома слива анна шпет –
завтра всівшись за столом на ґанку
літо відсвяткуємо сповна
і в бокали цідячи слив’янку
слив усіх згадаєм імена
****
від зелених свят і до покрови
нам одним належало село
пізні ми – тому й садили знову
те що в інших в квітні відцвіло
я не хочу але час додому –
сходять над рівнинами дими
і сумки на ґаночку тісному
туляться ще ближче аніж ми
та немає приводу для смутку
бо закуті присмерком рясним
ми от-от проґавимо маршрутку
і впадем у сплячку до весни
****
на світанку на подвір’ях пусто –
лиш стоять опудала в сльоті
і гниє незібрана капуста
вже забутих галицьких сортів
наше місце – де руїни храму
він буває зримий в цій порі
і всуціль обтріпаний вітрами
шпиль його виблискує вгорі
вирине на мить нове світило
і пірне назад – за небокрай
гіпсові святі нас заступили
а тому не бійся – обіймай
****
теплих днів маленька жменька
нам залишилась на двох
щоб зібрати всі опеньки
затягти картоплю в льох
золотисті бризки світла
налипають на вікно
ми сховалися від світу –
світ забув про нас давно
і в тісній кухонній ніші
де клубочаться дими
вже не видно хто древніший –
чи то пічка чи то ми
****
ХЕЛВЕГЕН
1
сиві дерева досвітнього лісу
стежка вузенька то вгору то вниз
тихо тріщить задубіле залізо
санок якими волочимо хмиз
вітер подме – наїжачиться хвоя
шишки з гілок позлітають умить
і не помітивши нас із тобою
лис чи лисиця в імлі пробіжить
сонця нема – безконечний блекаут
віжки до пальців примерзнуть от-от
врешті привал і по колу блукає
пара гаряча із рота у рот
дихай у комір притулюй до себе
не помічай те що всесвіт зачах
і помирають зірвавшись із неба
юні сніжинки на наших щоках
хай зачекає в сторожці ще трохи
– взятій в оренду всього лиш на ніч –
чудом вціліла з тамтої епохи
кригою вкрита нетоплена піч
2
знову крижаніють потічки підталі
наростила стежка снігову броню
дерев’яні лижі кольору металік
хвацько прокладають між пеньків лижню
не барися серце – в небі кругла люстра
згасне за годину – значить ти уже
мусиш розпочати свій скітур назустріч
щоби не зостатись в лісі міражем
палиця чи вістря первісного списа
лижник чи мисливець – знає тільки сніг
а далеко в горах замерзає тиса
і скриплять сердито береги скляні
ніби буде буря – ні – то просто сосни
струшують сніжинки з чорних верховіть
лютий цього року вже не високосний
а тому не бійся – їдь хутчіше їдь
3
достатньо лиш промовити – «ходи»
і від зими не лишиться нічого
а там де сніг тримав міцну облогу –
дзвінкі потоки талої води
ліхтарик у руці – ліхтарик згас
та він і не потрібний нам сьогодні –
нічного неба зоряна безодня
освітить і стежки усі і нас
прокинеться в гілках глухе «ку-ку»
ми будемо іти все прямо прямо
аж поки слід відлиги перед нами
обернеться поволі на ріку
ми ступимо у неї жартома
а випірнемо раптом у прекрасній
новій реінкарнації де в нас ні
людських імен ні прізвищ вже нема
****
пахне піском і мулом берег нічної росі
губиться в очереті стишений шум води
втомлено підіймає рівні ряди покосів
вітер який від ранку гнав нас обох сюди
скинемо долу одяг – піна сорочку злиже
чорна верба сховає місяць серед гілля
щоби не роздивився жодний зальотний крижень
де ми зайшли у річку – випірнем звідкіля
не запливай далеко – тут течія студена
хоч полуденне сонце смажило і пекло
відблиски між лопаток спалахи на раменах –
це почало світліти темне небесне тло
так би з тобою в росі вічно впритул стояти
та вислизає з пальців мокре твоє плече
і височенна хвиля там де була загата –
ніби уже не можна нібито можна ще
****
первістки літа – в'язіль горець терлич любисток
юні - аж жалить руки їхня зелена кров
тягнеться залізниця до нежилого міста
впевнено наступає військо новобудов
вдосвіта вже бадьоро – кумкають ранні жаби
кілька хвилин і стебла випнуться догори
ти знаєш точно де ми скільки іти та мабуть
поки не засвітало правди не говори
тонуть в траві високій рейки і шпали – скоро
видимість стане краща – сонце уже встає
і зауважить першим як на оцих просторах
сяють безсилим щастям лиця твоє-моє
чи горизонту смужку місяць вночі обвуглив
чи хрестовик зумисне виткав тоненьку нить
бачиш – не спить чатує – світло-рудавий круглий –
щоб зупинити поїзд той що на нас летить
****
більше тижня щебечуть про зиму вільшанки руденькі
обіцяють морози – не завтра – то через добу
а на темній веранді стоїть і приречено дзенька
твій запилений ровер що в влітку ніде і не був
хліб і масло підтале і чайника свист нетерплячий
сонно ходиш по хаті скасовуєш плани на все –
нині тепле поділля покрите туманом а значить
ні пригод ні мандрівок північний циклон не несе
ти нікого не ждеш ти сама собі пані й вельможа
бо тобі тут належить досвітніх небес кармазин
і земля де опудало в синій сорочці сторожить
перестиглі навіки незібрані три гарбузи
дні подібні на ночі тому й помилитись неважко
чи цукринки розсипались поки ти у напівсні
чаклувала довкола старої непарної чашки
чи по тебе прийшов – скільки б ти не ховалася – сніг
****
в шибках неба ні іскорки – світло лишень удолині
де розшарпує вітер дахи задубілих садиб –
на пожухлих городах горить і горить картоплиння
хоч картоплю ніхто взагалі цьогоріч не садив
ти стоїш мов укопана – сива і довговолоса –
спрагло п’єш листопадовий передранковий туман
знаєш – за перевалом обмерзлий скелет хмарочоса
і сліди чоловіка якого нема і нема
поки рання година та спати вкладатися пізно
і шумить наче падає град упереміж з дощем
не хвилюйся – все добре – це гуси злітають залізні
а тебе із собою у вирій не кличуть іще
****
TOSCANA-GALICIA
1
за хвилину до початку літа
хліб скришивши заспаній вороні
з горлечка кріплене dolce vita
п’єш на світанковому пероні
поїзда нема та це дрібниця –
спробуй пішки – сотня тисяч кроків
онде семафори круглолиці
вже тобі підморгують впівока
ще ковток і зміниться строкате
українське на тосканське небо
думаєш – до нього не дістати
а воно пливе пливе крізь тебе
2
розпалив на кухонці вогонь
посадив у склянку цибулину –
чоловік якого за свого
мають діти звірі і рослини
витре з шибки марево густе
гляне на грядки – іще зарано
хоч і так нічого не росте
на краю подільської тоскани
чи тому що я не тут не з ним
чи тому що у прогнозі холод –
новорічна гілочка сосни
другий місяць не скидає голок
3
ні на що не схожі небеса
у глибоких кратерах дорога
галицьким ландшафтом котиш сам
ровера свого напівживого
зробиш біля яблуньок привал
струсиш симиренку – ту що скраю –
хай старий педальний буцефал
в затінку хоч трохи подрімає
обриває напнуті дроти
над тобою вітер безіменний
яблука нічийні як і ти
їдуть на багажнику – до мене
****
безконечні снігопади
запорошене вікно
а посіяна розсада
вже проклюнулась давно
молода зеленоока
ще не знана до пуття
їй відведено півроку
на усе земне життя
рветься вирости бо знає –
тільки звикне до тепла
пелюсток прозорих зграя
відлетить мов не була
ну а ти під пледом сивим
спиш – душа твоя легка –
ти зробила неможливе –
дожила до сорока
****
дзеркало яке під осінь
золотіє аж пече –
лиш воно і збереглося
із улюблених речей
дивишся туди неначе
хочеш вивідати щось
хоч найгірше з передбачень
все одно давно збулось
по кутках павучі зграї
все старе – ти звісно теж –
років двісті не вмираєш
адже в дзеркалі живеш
Комментариев нет:
Отправить комментарий